Надія Славко: коли серцю болять біди ближнього

У цій галузі не буває випадкових людей або ж вони тут просто не затримуються. Бо соціальна сфера — це не просто робота з людьми, а з людьми, які звертаються за допомогою не в найкращі часи свого життя. Часто — у відвертій скруті. Доводиться не просто мати справу з чужими проблемами, а й вирішувати їх: опікуватися літніми людьми, які лишаються сам на сам зі старістю та хворобами, родинами у складних життєвих обставинах, з яких самотужки важко виборсатися без сторонньої допомоги, підтримки, а часом — навіть «чарівного пенделя». Оце все — про роботу Надії Славко, яка 32 роки свого життя віддала турботі про найбільш незахищених та вразливих земляків.

Навчалася на зооінженера, а стала соціальним працівником

Наша героїня виросла у звичайній робочій родині. Мама працювала бухгалтером, тато — у Решетилівці на різних підприємствах. У родині підростали двоє чудових дівчаток. Надія школу закінчила в Решетилівці і два інститути в Полтаві: відразу після школи — сільгоспінститут за фахом «зооінженерія», а пізніше здобула другу вищу освіту за спеціальністю, якій присвятила 32 роки свого життя — соціальна робота.

Так сталося, що за першим фахом майже не працювала, бо після інституту, як зауважує пані Надія, двічі ходила у декретну відпустку. А у 1991 році, коли синочки підросли, молода матуся вийшла на роботу, але не зооінженером, а соціальним робітником. На цій посаді пропрацювала рік і той рік можна було сміливо назвати другим інститутом, життєвим. Її дільниця знаходилася у Решетилівці, обслуговувала вдома літніх жінок: допомагала по господарству, купувала продукти, ліки. Робота зводила з різними людьми, часто — характерними. От і вчилася знаходити з ними спільну мову, слухати, не зважати на поганий настрій підопічних і шукати до кожного правильний підхід і того таємного ключика, який відчиняє старече зболене серце.

«Літні люди примхливими бувають і з рідними, а зі сторонніми — то й поготів. Я вже й сама пенсіонерка, то бачу, що стаю не така, — посміхається жінка. — У кожного ж свій характер й на старості він ще дужче проявляється — й не завжди з кращого боку. От соціальним робітникам і доводиться виконувати забаганки: купувати хліб, лише в тому магазині, де звикла бабуся, інші продукти — тільки в „потрібній“ крамниці. От і їздять дівчата, вишукують, де дешевше, де смачніше. Роблять це без нарікань».

«Зелений змій» — це зло, або Чому родини потрапляють у скрутні обставини

За понад три десятиліття роботи у царині соціальних послуг, Надія Вікторівна обіймала різні посади й відповідала за різні напрямки роботи. Нині вона — фахівець із соціальної роботи Центру надання соціальних послуг Решетилівської міської ради й опікується родинами земляків, які потрапили у складні життєві обставини. Таких у громаді донедавна була 91 родина, зараз їхня кількість дещо зменшилася й ті, сім’ї, в яких налагодилася ситуація, знали з обліку та супроводу.

Надія Славко пояснює, що левова частка випадків, коли родини решетилян потрапляють у ці складні обставини, пов’язані зі зловживанням алкоголю. Рідше йдеться про малозабезпечені родини, які потерпають від фінансової скрути — часто якраз через відсутність роботи в селі.

«Ситуації бувають різні, — говорить Надія Вікторівна. — Проте головне зло — все таки алкоголь. Через нього й сварки в родині виникають. І найболючіше дивитися, як страждають діти в таких сім’ях. Батьки не доглядають за малечею, яка не ходить до школи та дитсадка. Не вдягають, лишають голодними. Буває, що родини через несплату комунальних послуг лишаються без опалення — газова служба за борги відмикає помешкання від газопостачання. Тоді соціальним працівникам доводиться вирішувати проблему, займатися підключенням. Консультуємо, як оформити допомоги для малозабезпечених родин, допомагаємо оформити різні виплати, направляємо, куди звернутися. Інколи — й примушуємо це робити, бо людям буває ліньки».

Про інтернат у Варварівці і як ситуацію врятувала б патронатна сім’я

Політика держави — аби дитина росла в родині. На жаль, жоден інтернатний заклад не замінить виховання в сім’ї, навіть якщо вона й не дуже благополучна. Як недивно, та діти в таких родинах все одно люблять маму з татом. Любов ця беззаперечна, навіть якщо батьки її й не варті. А за останні три роки Надія Славко всього надивилася. Були й випадки, коли соціальним службам доводилося вилучати дітей із родин. До таких заходів вдаються, коли дитині загрожує небезпека. Зокрема, й через батьківську байдужість та неналежний догляд.

«Ми тісно співпрацюємо зі службою у справах дітей. Коли виявляємо родини у складних життєвих умовах, відразу повідомляємо колегам. Адже вилучати дітей із родини можуть лише вони, — пояснює Надія Славко. — Ми ж забезпечуємо соціальний супровід таких родин, навідуємо їх. Уперший місяць, для прикладу, приїздимо щотижня. Загалом спостерігаємо за сім’ями у складних життєвих обставинах півроку. Вони переважно стараються, бо коли знають, що приїдемо з інспекцією, то десь на щось зайвий раз і озирнуться. Але все одно деякі моменти не викоріниш».

Діток у решетилівських громадах вилучали у випадках, коли ті ризикували замерзнути в приміщеннях, що не опалювалися (це коли нерадивим батькам газ відрізали), коли діти систематично голодували. Нині таких дітлахів відправляють до школи-інтернату у Варварівці, що у Мартинівській громаді. Дехто лише там, далеко від сім’ї, опановує здавалося б елементарні правила гігієни, яких мала навчити мама. Інші вперше в житті роблять уроки, бо вдома такої можливості ніколи й не було.

Пані Надія зауважує, що у громаді дуже бракує патронатної родини. «Вона дуже потрібна. Але ніхто не хоче брати на себе таку відповідальність, — говорить Надія Славко. — Наприклад, коли батьки запили, ми могли б забрати дітей і тимчасово помістити їх у патронатну сім’ю. Така родина опікується дітками три місяці. За піклування держава сплачує кошти, а в батьків є час, аби змінити стиль свого життя. Якщо за цей час біологічні батьки не виправилися, перебування діток у патронатній родині можна продовжити до півроку. Великий плюс у тому, що діти далеко від родини не їдуть, проте потрапляють у інші, безпечні умови, де про них дбають, доглянуть, нагодують і одягнуть».

Скромна дружина легендарного тренера

Секрет довголіття у професії у Надії Вікторівни простий — роботу потрібно любити. І людей, якими опікуєшся. Хоча зізнається, що бувають такі важкі робочі дні, що додому повертається, мов вичавлений лимон. Тому в нагоді стають тренінги, що навчають, як вберегтися від емоційного вигорання. А ще — родина, де люблять, розуміють і підтримують. Тому наша історія — ще й про скромну дружину легендарного й зіркового тренера Валерія Славка. Тим більше, що 24 вересня цього року Надія Вікторівна та Валерій Васильович відсвяткували рубінове весілля.

Їхня історія кохання розпочалася більше 40 років тому на танцях. Юнак примітив чарівну дівчину, запросив на танець — і у два серця влучно поцілив бешкетник амур. До весілля вони зустрічалися два роки, поки обоє довчилися в інституті. Виховали двох синів — обоє майстри спорту. На запитання про те, як прожити 40 років разом, пані Надія з посмішкою відповідає: «Не знаю — живемо. Всього буває, але миримося. У нас рівноправні стосунки по життю. Воно вчить поступатися й прислухатися до рідної людини. Навіть коли вважаю себе правою, частенько відповідаю, як навігатор у автівці, коли жінка поїхала не туди, а наприкінці маршруту той філософськи зауважує: «Ну нехай буде й так».

Славки підтримують один одного — і в роботі, і в плані захоплень. Дружина охоче їздить на змагання, аби підтримати чоловіка і його вихованців під час виступів. Днями разом їздили на змагання у Черкаси, пані Надія палко уболівала за хлопців. Єдиний мінус — це жалива дорога до Черкас. «Казала, що більше не поїду», — говорить пані Надія й додає, що то звісно ж жарт, бо розуміє, що її підтримка додає сил чоловікові. Як і його турбота — їй. Пан Валерій залюбки підтримує захоплення дружини квітами, ще й на клумбі коханій допомагає. Надія Вікторівна викохала у своїй садибі більше трьох десятків кущів троянд, любить лілії. Сортовими саджанцями обмінюється із такими ж шаленими квітникарками, виписує, купує, ділиться. Хоча вже не раз зарікалася, що кине те квітникарство, адже квіти, якими милуються перехожі, потребують великої уваги й турботи. Чоловік часто жартує, коли дружина йде у свої квіти попрацювати «хвилинку», — бо то точно на півдня.

«Цього року картопля біля двору вродила більша, ніж на іншому городі. Посадили там до 20 відер, а тут одне. Кажу: «Слухай, Валєр, давай викинемо оці троянди і посадимо картоплю прямо біля хати, нікуди ж не потрібно йти». — «Ні, — каже, — ми краще картоплю купимо. Як можна таку красу викинути».

У цьому світі все — від любові. Без неї, власне, світ цей і не існував би. У холодному серці не знайдеться місця для чужого болю, для розуміння і співчуття. Та це не про Надію Славко та її колег. Тож щиро вітаємо працівників соціальної сфери нашої громади із професійним святом. І зичимо здоров’я їхнім палким серцям, душевної рівноваги, вдячності від людей й родинного затишку. Та головне — Перемоги!

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA