Надія Бабенко та її «Дерево життя»

А вона, заслужений майстер народної творчості, лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка (нині Національна премія ім. Т.Г. Шевченка), член Національних спілок художників та майстрів народного мистецтва України, якось про себе сказала дуже просто і влучно: «Яких тільки килимів не довелося виробити за ті літа! Якби отак усі їх підряд порозстелять, здається, пів України прибрала б… Думаю та й думаю, хто ж далі ще пів України достеле?».

«Ткать килими захотілось»

Вона народилася 30 вересня 1926 року в селі Вересоч Куликівського району Чернігівської області в родині сільських вчителів. Мама була філологом, батько викладав різні предмети і працював директором школи. У сім’ї зростало четверо дітей: Надія, її сестри Марія та Ніна, брат Олексій.

З «Автобіографії» Надії Несторівни: «Батько Нестір (так ми називали його вдома) помер ще 1931 року… То ми йшли всіма дорогами, і у війну, з матір’ю… Нам якось вдалось зостановиться у Кролевці, у материної знайомої. Марія пішла тоді санітаркою, мати (вона оглухла у війну) — прибиральницею у військкомат, а я пристала діловодом у школу, згодом поступила в Кролевецький технікум художніх промислів (1944–1948), на малювання-вишивання потягнуло, ткать килими захотілось…».

Долю майбутньої майстрині якраз і вирішив вступ у 1944 році до Кролевецького технікуму художніх промислів на відділення килимарства, після закінчення якого вона отримала спеціальність техніка-художника-технолога з килимарства. До речі, директором цього навчального закладу була уродженка Решетилівки Олена Миколаївна Черкун. Перший виробничий досвід Надія Бабенко набула під час стажування на посаді художника Станіславської (нині Іванофранківської) міжоблхудожпромспілки, потім була переведена до Станіславської артілі ім. Рози Люксембург начальником ВТК.

Маючи гарний голос, вона брала активну участь у художній самодіяльності, співала в хорі та була солісткою. Визнанням її художньо-творчої діяльності, співочого таланту і громадської діяльності стало направлення в складі української делегації на виставку подарунків, що відбулася в 1950 році на ВДНГ СРСР у Москві.

Далі піддавшись умовлянням подруг-однокурсниць, які проходили стажування в Решетилівці, майстриня переїхала до нашого міста. Згодом вона говорила: «Не жалкую, що приїхала сюди, бо й село, і люди, і природа, і клімат тут гарні».

«Як я започала „свою фабрику“ килимового ескізування»

Почала свою трудову діяльність у Решетилівській школі майстрів художніх промислів інструктором по килимарству. Надія Бабенко викладала технологію килимарства і композицію, вела практичні заняття. На той час колектив навчального закладу налічував 400 учениць, з яких килимарниць було 135. В 1953 році вона виходить заміж за демобілізованого молодшого сержанта Олексія Бабенка, уродженця Решетилівського району. Отримавши значний організаційно-виховний досвід, накопичувала творчі ідеї і вирішила перейти на виробничу діяльність. У своїх спогадах вона писала про цей період: «…як я започала „свою фабрику“ килимового ескізування, задумалось ткать витворене вже на верстатах місцевої фабрики художніх виробів».

Потім на промартілі (надалі фабрика художніх виробів ім. Клари Цеткін) у 1958–1973 роках Надія Бабенко працювала завідувачем лабораторії, де вона розробляла зразки творів для серійного виробництва, займалася колоруванням пряжі. Полюбляла збирати зразки природних фарбників нашого краю.

В 1959 році, не перериваючи виробничої діяльності, Надія Несторівна народила сина Олександра — майбутнього спадкоємця її килимарських традицій. Нині він — провідний художник науково-виробничого відділу з килимарства Всеукраїнського центру вишивки і килимарства, донедавна доцент кафедри образотворчого мистецтва Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка.

Після реорганізації в 1960 році промартілі у фабрику художніх виробів ім. Клари Цеткін Надія Бабенко стає головним художником підприємства, скеровує художню діяльність килимарського цеху, розробляє та затверджує в Міністерстві легкої промисловості зразки творів для масового виробництва та реалізує власні ідеї в унікальних творчих проектах. Крім того, постійно бере участь у виставках, нарадах, конференціях і семінарах з проблем розвитку українського декоративно-ужиткового мистецтва та їхнього промислового виробництва.

Килими, що підкорили світ

Для того творчого періоду Надії Несторівни є характерним виготовлення унікальних авторських творів, а це близько 25 монументальних килимів. Як було сказано в четвертому томі «Історії декоративного мистецтва України», проявила себе великим інтерпретатором традиційних орнаментальних форм полтавського двохстороннього килима.

Творчі досягнення майстрині отримують вже і суспільне визнання. У ці роки з’являється перша стаття про неї в обласній газеті «Зоря Полтавщини» та перша публікація твору в каталозі художньої виставки, присвяченої 100-річчю із дня смерті Тараса Шевченка (1961). Килим «Білий» (315×215 см) уперше експонується на виставці, присвяченій декаді української літератури та мистецтва в Москві (1960). Наступного року відбувається перша участь у зарубіжній виставці творів у Загребі (Югославія, нині Хорватія).

У 1968 році майстриня отримує срібну медаль ВДНГ СРСР. Килим «Дерево життя» (300×400 см), виконаний на замовлення Міністерства культури, подаровано у 1969 року від УРСР для блакитної зали Штаб-квартири ООН в м. Нью-Йорку (США). Килим «Білий» експонувався на Лейпцигському ярмарку у НДР (1971). Також було виконано 33-ти метровий килим «Малиновий цвіт» (270–3300 см) для готелю «Либідь» в м. Києві. Через два роки майстриня отримує бронзову медаль ВДНГ СРСР. Однак, несподівано Надія Бабенко надалі вирішила повернутися до викладацької діяльності.

«Дай боже, щоб усім помогла сила віри у краще»

Таким чином у її житті почався новий етап. Вона працювала в Решетилівському ПТУ Міністерства місцевої промисловості УРСР інструктором виробничого навчання учнів з килимарства. І навіть після виходу на пенсію у 1982 році продовжувала з короткими перервами працювати на посаді майстра виробничого навчання цього закладу. В ті часи тут навчалося від 400 до 500 учнів. У різні роки в неї переймали майстерність такі відомі українські килимарі, як Віктор Фурман, Євген Пілюгін, Григорій Гринь, Василь Деркач, Василь Кріль, Юрій Самойленко, Наталія Дмитренко та інші.

За цей період, у 1973–1987 роках, Надія Несторівна створює 26 відомих унікальних авторських шедеврів. Знаменними віхами цього періоду її життя стали отримання звання Заслуженого майстра народної творчості УРСР (1976), вступ до Спілки художників України (1979), нагородження медалями «За трудову доблесть» та «Ветеран праці» (1981), здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка (1986), нагородження срібною медаллю ВДНГ СРСР (1990).

У період з 1992 по 1996 роки Надія Несторівна працює на посаді художника по килимарству малого науково-виробничого підприємства «Засвіт». Наприкінці 1996 року, з нагоди 70-річного ювілею, відбулася її персональна виставка художніх творів «Золота осінь» у Національному експоцентрі «Український дім». Наступна виставка не забарилася, і у 2000 році відбулася вже родинна презентація робіт династії Бабенків у Національному художньому музеї в Києві. Потім ця виставка в розширеному вигляді експонувалася в Полтавському художньому музеї (Галерея мистецтв) ім. Миколи Ярошенка (2000). У цей час майстриня отримала орден княгині Ольги III ступеня, а 2006 року видавництво «Народні джерела» видало альбом «Надія Бабенко. Килимарство. Вишивка».

26 грудня 2009 року наша видатна художниця Надія Несторівна відійшла у засвіти, але її душа увічнена у творах, продовжує жити в поколіннях завдяки тому, що багато з цих робіт представлено в музейних та колекційних збірках, опубліковано в друкованих виданнях, інтернеті, збережено в пам’яті рідних, друзів, шанувальників та учнів. Так і нині «Дерево життя» Надії Бабенко проростає в майбутнє свіжими паростками самобутніх, неповторних і впізнаваних традиційних композицій решетилівських килимів із рослинно-анімалістичним орнаментом та вишуканими рушниковими панно. Пам’ять Надії Бабенко гідно вшанована в нашій Решетилівці. У «Краєзнавчому музеї Решетилівської міської ради Полтавської області», а саме в експозиції відділу ткацтва і вишивки знаходяться стенд, вітрина, три великих килими, один сувенірний та два рушники Надії Несторівни. Вулиця, на якій вона жила, носить її ім’я. На фасаді Решетилівського художнього професійного ліцею, де вона тривалий час працювала, та на її будинку встановлені меморіальні дошки.

«Дай боже, щоб усім помогла сила віри у краще». Ці слова нашої видатної землячки залишаються вкрай актуальними і в наш нелегкий час…

Юрій Кісіль