Трагічні сторінки історії Решетилівського краю: Голодомор 1932–33 років

Різні автори — дослідники минувшини, стверджують, що штучно створений на такій щедрій землі сталінським режимом голод умертвив від 8 до 10 мільйонів українців. За даними істориків, за 17 місяців — з квітня 1932 по листопад 1933 року, тобто протягом приблизно 500 днів, в Україні від голоду помирало 17 людей щохвилини, 1000 — щогодини і майже 25 тисяч — щодня…

Все почалося з вивезення українського хліба за кордон у 1929 році. За розпорядженням Сталіна у селян його насильно вилучали, застосовуючи цілий набір карально-репресивних заходів: конфіскацію майна та житла, штрафи і навіть арешти. За тим суцільна колективізація знищила мільйони найкращих господарств, відібрала у людей 36 мільйонів десятин землі.

Ця трагедія не оминула і нашу Решетилівську землю. Свого часу, працюючи в читальному залі ДАПО, мені довелося ознайомитися з одним красномовним епізодом, який стався у період колективізації напередодні голодомору на хуторі Сліпки Плосківської сільради Решетилівського району. Події було описано на сторінках газети «Голос Полтавщини», яка в 1941–1943 рр. виходила під час окупації. Звичайно, треба робити скидку на те, що газета друкувалася під диктат ще одного тоталітарного режиму, але не менше з тим — епізод не може не вражати.

«Якось саме в жнива серед білого дня до нас на подвір’я увірвався загін вершників більшовицького начальства з району. Боже, що вони творили! Страшно згадувати, від однієї думки серце льодяніє. Спершу почали знущатися над дідом і бабою, а потім шаблями повідтинали голови, руки, ноги, трупи покришили на капусту з м’ясом, собакам розкидали. Батько, почувши зойки і постріли в дворі, прибіг з поля. Але тільки-но з’явився на подвір’я, як і його схопили. Довго били, потім кількома пострілами докінчили на місці. Я сидів у бур’яні, не тямлячи нічого, і спостерігав цю страшну картину. Розправившись з бабою і батьком, більшовики зруйнували і пограбували господарство. Потім зі свистом, піснею і вигуками, немов на весілля, виїхали у район, забруднені кров’ю моїх рідних».

Невдовзі в Решетилівському районі примусово було утворено 88 колгоспів. Зокрема, «Зоря майбутнього» (с. Слюсарі), «9 січня» (Решетилівка), імені Папанінців (с.Сені), два колгоспи імені Сталіна (Каленики, Демидівка), «Вірний шлях» (Білоконі), «Серп і молот» (Куликівка, нині Шевченкове). Останній у народі по всій України називали не інакше як «Смерть та голод». Для тих, хто не вступав до колгоспу, залишалися два варіанти — «або виселки, або Соловки».

І ніби знущаючись, радянська пропагандистська машина створювала у цей час нові «жартівливі» прислів’я на кшталт: «Без трудоднів не їстимеш пирогів», «Хто більше трудоднів заробляє, той хліб має», «Колгоспне діло роби сміло», «Який колгосп — такий доход», «Землю трактор крає — селянин співає» і так далі.

А 14 жовтня 1931 року, на День Покрови, у Решетилівському районному комітеті незаможних селян примудрилися провести ще й нове радянське свято «День колективізації та врожаю». Голова Комітету Зіненко браво прозвітувався вищому керівництву про те, що «були проведені пленуми сільрад за участю членів КНС, колгоспників та іншого населення. Були підраховані підсумки с/г робіт колгоспу та виконання черговополітичних кампаній як-то виконання плану хлібозаготівель, мобілізація коштів, сівби, копки цукрового буряка та інших робіт».

З відомості Народного комісаріату земельних справ України про мережу МТС у грудні 1931 року дізнаємося, що в Решетилівському районі на той час було 2 МТС — Решетилівська (розташовувалася в селі Бардакове, нині Покровське) та Потічанська. В розпорядженні МТС була техніка — трактори, комбайни, працівники займалися ремонтом та обслуговуванням для надання її в оренду колгоспам. Втім, новостворені колгоспи не виконували планів заготівлі, а вилучене збіжжя майже повністю вивезли з Україні. В 1932–1933 роках Радянський Союз продавав за кордон мільйони тонн зерна. Насіння для посіву не залишилося. Дійшло того, що буряк продавали до Польщі, де ним годували свиней, а український селянин помирав… Більшовицька влада влаштувала тотальний голод — як розплату за мовчазний (і не тільки) спротив українців.

Всю пшеницю — за границю,

А овес — у МТС,

Що лишилось на стерні —

Роздамо на трудодні.

Ще один «жартівливий» вірш того часу. Та було не до жартів. І роздавати на трудодні було вже майже нікому — вимирали цілі села…

Зі спогадів Анатолія Максимовича Мушти: «На південно-західному напрямку від села Великий Бакай був хутір Підрійки. Там жили мої родичі по лінії матері, які померли від голоду в 1933 році і там же поховані: Пальонка (Паленко) Олександр Петрович — мій дід та його сини: Пальонка Микола Олександрович, Пальонка Іван Олександрович, Пальонка Семен Олександрович. Вік моїх дядьків 30–35 років, склад їх сімей не знаю. Там же жив і помер від голоду і брат мого діда зі своєю сім’єю Пальонка Павло Петрович. Ці дані я знаю із розповіді моєї матері». Записати ці спогади вдалося 6 листопада 2008 року. Тобто через 75 років після тих страшних подій. Адже за радянських часів правду про Голодомор ретельно приховували.

Тому з’ясувати справжні втрати українського населення під час Голодомору дуже складно, адже статистичних даних ніхто не вів. У радянські часи, коли ця тема була забороненою, за неї бралися зарубіжні дослідники. І лише з кінця 1980-х років настала черга і наших істориків досліджувати чорну сторінку історії.

У 1993 році в Решетилівському районі, у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні, був створений комітет, який проводив збір даних шляхом опитування очевидців тих подій. В цю справу активно включилися вчителі з учнями, працівники культури та всі небайдужі. На жаль, складені списки повністю не відображали дійсності за браком свідків того жахливого періоду в історії нашого народу. Хоча робота продовжувалася і надалі. З’ясувалося, що наш район — один із найбільш постраждалих в області, адже його населення в ті часи скоротилося на 34,6 відсотків.

У 2008 році у видавництві «Оріяна» вийшла друком «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Полтавська область», де висвітлені процеси, які відбувалися на Полтавщині під час Голодомору 1932–1933 років, зокрема в Решетилівському районі. Так було встановлено, що офіційна кількість жертв Голодомору в районі — 6228.

Нині у Решетилівській громаді встановлено пам’ятні знаки на спогад про трагедію та загиблих. Два пам’ятники у Решетилівці (встановлені у 1993 та 2008 роках), а також у селах М’якеньківка (1996), Каленики (1993), Лобачі (1990), Шилівка (1993), Хрещате (1993), Миколаївка (2003), Покровське (1993), Остап’є. Щорічно у День пам’яті жертв Голодоморів та репресій на Решетилівщині проходять жалобні заходи за загиблими від радянських катів.

Юрій Кісіль