Іван Боровенський: людина, яка відроджувала район

Якщо говорити сухою мовою цифр, то перші три роки роботи Івана Боровенського на посаді першого секретаря Решетилівського райкому фантастичними видаються й нині. Цифри ці озвучили восени 1985 року на першій обласній науково-практичній конференції. Згідно з ними, за 1984 рік і 8 місяців 1985-го в районі було споруджено 570 житлових будинків, 17 дошкільних закладів, 10 шкіл, 12 магазинів, 27 гуртожитків, 3 будинки культури, прокладено 49 кілометрів газових мереж і газифіковано 757 квартир, збудовано та відремонтовано майже 100 кілометрів доріг з твердим покриттям.

Працював не заради нагород, а для кращого життя своїх земляків. І не надто переймався тим, що не мав високих державних нагород. Хоча за досягнення того ж таки 1985 року цілком міг розраховувати на зірку Героя соціалістичної праці. Натомість, мав головне — повагу і шану від людей, від громади, яка рішенням районної ради 25 грудня 2003 року присвоїла Івану Боровенському звання «Почесний громадянин Решетилівського району».

Втілював головну ідею — зробити кращим життя людей і відродити село

У житті Іван Боровенський всього добивався сам. І злет до високих посад — то виключно завдяки напруженій праці і навчанню. Адже вчився Іван Григорович все своє життя. Часто без відриву від виробництва. Робочий шлях розпочинав простим механізатором у радгоспі «Прогрес» Кобеляцького району, паралельно навчався у Полтавській міжобласній школі керівних кадрів за фахом «Агроном-організатор». Так само без відриву від роботи закінчував і агрономічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту. Решетилівський район Іван Боровенський очолив у 1980-х роках після закінчення Вищої Партійної школи. Спочатку обіймав посаду другого секретаря райкому партії, а у квітні 1983 року став керівником.

Згадував син Івана Григоровича — Олег Боровенський: «На жаль, у добі лише 24 години. Тому я прокидався — тата вже не було, засинав — а він ще не повернувся з роботи. Він увесь віддавався роботі. Була в нього така ідея — зробити кращим життя людей, відродити село. І чимало задля цього зробив. Наприклад, газифікував повністю район. А підтримки на місці не було: з обласного бюджету не давали на газифікацію жодної копійки. Все вирішував через Київ та Москву, вибивав фонди на Решетилівку. Мав потужну команду однодумців. Бо добре розбирався в людях, бачив „своїх“ — таких самих, заряджених ідеєю розбудовувати район. Тому й на посади призначав відповідальних керівників. Тато умів повести за собою, запалити ідеєю. Давньогрецький мудрець Фалес сформулював закон магніту і металу: одна людина є для іншої магнітом, притягує до себе. Це природжені лідери, у яких уміння об’єднувати людей у крові і не залежить від звань та чинів. Таким був батько. Не він один, працював увесь район. То було справді грандіозне народне будівництво».

Як оконфузилися перевіряючі, що вирішили спіймати Боровенського на приписках

Решетилівський район тоді розбудовувався стаханівськими методами. Розпочинали із будівництва ферм, тракторних бригад, закупівлі техніки. Коли завод «Ростсельмаш» випустив перші зернозбиральні комбайни «Дон», відразу 120 штук почали працювати на решетилівських полях. Бо Іван Григорович напряму домовився із підприємством про постачання техніки. Він створив виробничу базу і умови для комфортного життя земляків — ФАПи, дитячі садки, школи.

«У ті часи будувалося багато житла. Якось приїхала до нас перевірка. Перераховувати об’єкти будівництва, бо вирішили, що подана інформація — то приписки. Та вийшов конфуз, бо нарахували навіть більше будинків, ніж було в документах. А коли порахували кількість залитих фундаментів та розпочатих будинків, то взагалі були вражені масштабами. Не знаю, чи „дякую“ говорили, але державних нагород у батька точно немає», — розповідав Олег Іванович про тата.

Проте для очільника району важили не нагороди й ласка від обласного керівництва. Для нього важливим було те, що люди почали залишатися в селах, з’явилася робота. При Боровенському села, котрі на той момент практично помирали, почали відроджуватися. У районі збудували дороги із твердим покриттям практично до всіх, найвіддаленіших населених пунктів. Нинішній аграрний ліцей у Решетилівці також було засновано для того, щоб дати якісну освіту і повернути молодь у село. До слова, будували його не стільки стаханівськими, як партизанськими методами. Фактично — потай, без дозволів та відповідної документації, вольовим рішенням Івана Григоровича. Усю відповідальність брав на себе й ризикував, бо знав, що інакше закладу в Решетилівці просто не буде. А коли вище керівництво поставили перед фактом, що ось він — вже збудований навчальний заклад — тому просто ніде було подітися.

Незручний для керівництва і хороший дипломат

Ну а щодо вищого керівництва, то в Івана Григоровича справді були з ним складні стосунки. Не всім подобалося, що Боровенський гнув свою лінію. Та й вислужуватися не вмів, не любив і не збирався. Не без того, що у партійних та обласних бонз чесалися руки, аби поставити керманича Решетилівщини на місце. Дратував той факт, що умів домовлятися «через голову», не ходив із простягнутою рукою. Коли в Полтавській області прокладалося 20 кілометрів газогону, то в Решетилівському районі — 200 кілометрів. При цьому жодного карбованця чи метра труби із обласного фонду район не отримував. Але зняти Боровенського уже не можливо було. Особливо, коли заговорили про успіхи Решетилівського району.

«Скажу відверто, він не любив пафосу і чваньків. Загалом тато був дуже скромною людиною, — згадував син. — І хорошим дипломатом, котрий умів знайти спільну мову з усіма. Тато завжди говорив: у мене в районі 99% хороших друзів і один відсоток просто друзів. Умів він згладжувати різні ситуації і водночас відстоювати власну думку. Бував і доволі жорстким, як того вимагали час і ситуація».

Через роботу та зайнятість Івану Григоровичу доводилося жертвувати часом, який міг би проводити із родиною. Проте сім’я ставилася до таких жертв із розумінням, бо не можливо бути одночасно батьком району, яким опікувався, за який боліло серце, й ідеальним татом. Більше часу на розмови та спільний відпочинок із сином з’явилося вже, коли Іван Григорович вийшов на пенсію.

«Пам’ятаю його, наші розмови, спільний відпочинок й ті нечасті випадки, коли ми разом потрапляли на рибалку чи полювання, виїздили на природу. Як велосипед ремонтували у дитинстві. Дитячі спогади дещо туманні й нечіткі, але все, що пов’язано із татом, пам’ятаю до найменших деталей і дрібниць, — ділився спогадами Олег Боровенський. — Він був компанійською людиною, душею компанії. І співав добре, був гарним оповідачем — співрозмовники слухали розповіді ледь не з відкритим ротом. Орієнтувався у багатьох питаннях, а філософія — то взагалі його улюблена тема. А ще умів тримати слово. І це для мене найвища чеснота чоловіка, а батько — найбільший авторитет».

Його серце зупинилося за два дні після того, як Іван Григорович відзначив 69-ий рік народження, 28 листопада 2008 року. 23 вересня 2010 року на честь Івана Боровенського у Решетилівці по вул. Покровській, 19 було відкрито пам’ятний знак — гранітну брилу з горельєфом. Його іменем названо Решетилівський професійний аграрний ліцей, а 29 грудня 2014 року — відкрито меморіальну дошку.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA