Артем Михайленко: захисник, що під Авдіївкою тримає небо над рідною Решетилівкою

Від Решетилівки до війни — 400 кілометрів. Якщо їхати автівкою, як Артем Михайленко, — то це 6 годин дороги. Їх чоловік мчав, мов на крилах, аби 5 коротких днів відпустки побути з родиною. Відпустка співпала ще й зі святом Миколая за новим календарем, тож у Артема подвійна місія — побути «миколайчиком» для доні й повернутися із решетилівськими гостинцями до бойових побратимів. Вже в четвер він знову має бути на позиціях.

Ми скористалися нагодою, аби в мирному місті поговорити з Артемом про війну. Розмова вийшла відверта — без романтики й прикрас, як є, про втрату побратимів, про жителів українських міст, що попри війну й буквально бомби з неба на голову тримають у гаманцях російські рублі й бояться дивитися у очі українським військовим, про срачі через ялинку й мотивацію тих, хто їде воювати в Україну. Росіян, до слова, під час нашої розмови Артем називає просто — «вони». Поки говоримо, показує відео, де чорна, скошена снарядами посадка поблизу коксохімічного заводу в Авдіївці нагадує апокаліптичні кадри із фінальної серії марвелівських «Месників» чи блокбастера «1917». Тільки це не кіно, це українські реалії, усього за 400 км від Решетилівки.

— Артеме, де вас застав перший день великої війни?

А. М. Застав на роботі, якраз був на зміні на маслозаводі. З того першого дня волонтерив — допомагав разом із Мішою Тітіком нашим ЗСУ. Потім призвали, як і всіх, служу з 15 лютого цього року.

— У якому підрозділі служите?

А. М. Це 407-ий полтавський окремий стрілецький батальйон. Він формувався тут, у Полтаві, із полтавських бійців. Проте є в нас хлопці і з Одеси, з Харкова, переважно переселенці. Наприклад, мій бойовий побратим із Харкова, він у нас ротний медик. На медика він навчався вже у батальйоні, чудово себе показав. Я не думав, що ті, хто їхав від війни із рідних міст буде так люто й потужно воювати.

— У суспільстві склалася хибна думка, що якщо переселенці втікали від війни, то…

А. М. … вони ховалися, їх знайшли й примусили воювати? Ні. Багато хто із переселенців у нас воюють, так би мовити, сміливо й потужно.

— Із земляків ще хтось служить у батальйоні?

А. М. Із Решетилівки у другій роті, не зі мною, але в нашому батальйоні, воює Толік Тимків. Чоловік добре воює. Ми лише місяць тому як потрапили на Донбас. Перед цим були у Харківській області, і в Херсонській були. Потім — ротація, трішки відпочивали, а тепер потрапили на Донбас. То тут, порівняно з іншими областями, пекло. Ми ж на самому Авдіївському коксохімі. Оце місяць як заїхали і звідти не виїжджали. У «них» зараз основна задача — взяти коксохім. Бо там дорога, вона багато що обрізає — вона обрізає Авдіївку, дорогу на Бахмут. Стратегічний об’єкт. Так що в «них» задача — взяти, без варіантів. Я просто не розумію їхньої логіки: привозять так сказати «м’ясо». «Вони» самі ж не хочуть воювати — просто йдуть і гинуть.

Наш командир Кельт давав інтерв’ю, то він правильно сказав — у них немає тактичного малюнку, немає плану дій. Командир наш з нами, на місці. У них цього немає зовсім. Ми виходимо на «роботу», командир інструктує: сьогодні, хлопці, задача така то й така, я вас контролюю, не переживайте. Ми виходимо на добу, він піднімає над нами Mavic і контролює, підказує, з якого боку лізуть, щоб акуратно зачистили. В них такого немає. Що найбільше вражає, вони виходять і кричать. Рації просто висять, ними не користаються, а горлають на всю. Тупо м’ясо.

— Продовжують брати кількістю, а не вмінням?

А. М. Так, м’ясом закидають добре. За підрахунками нашого командування наш батальйон за місяць перебив майже три російські бригади — це в районі трьох тисяч осіб.

— Тобто вся ота статистика, яку щоранку оприлюднюють, не зовсім точна й насправді ще більша на нашу користь?

А. М. Статистика — взагалі цікава штука. В ній подають тільки тих, хто стовідсотково підтверджений за документами. А так їх лежить дуже багато — тих, хто без документів. Ось полоненого взяли (я особисто брав): чоловіку 45 років, з Пермі. Він каже, що там більше половини не хоче воювати. В них, як у Другу світову, позаду стоять загородзагони з кулеметами. «Якщо ти не пішов — тебе розстріляють свої. Підеш туди — ваші покладуть. Так що краще здаватися вам у полон».

— Для них це як щасливий квиток витягнути — потрапити до українців у полон? Тим більше, що з ними будуть поводитися не так, як росіяни, які нещодавно розстріляли двох наших полонених.

А. М. Коли брав полоненого, комбат мені сказав: «Дивися, бери, але й пальцем не чіпай. І зроби все, щоб його ж свої не вбили». То таке було, цікаве. Бо ми стоїмо біля самого терикону, а терикон, на жаль, зайнятий ними. І вони все бачать, можуть і свого пристрелити. Ми його взяли — якраз мінометка почала працювати. То кілометра до п’яти на свої позиції на хребту тягли, швиденько, щоб живий лишився і таки свої не пристрелили.

— Артеме, банальне запитання від тилового жителя: вам страшно?

А. М. Перші дні, розкажу, як воно було. Нас завезли на позиції вночі. Завозили маленькими групами. Ми тільки приїхали, отримуємо команду виступати до стіни, окопуватися і займати оборону. По-перше, йшли й самі не розуміли, куди взагалі йдемо. Міномет працює постійно. І від того, що ти до цього не звик — от і було страшно. Це поки не дісталися на місце, почали окопуватися. Міномет не вгаває, бо «ті» зрозуміли, що ми тут і займаємо оборону. Окопалися по пояс. Лопатою ніяк — тільки ломом. Бо вугілля, лопата його не бере. Окопалися і першу добу було справді страшно. Ми ще були не зовсім влаштовані, тобто в нас ще не було свого Mavicа, рації толком не працювали, бо у росіян РЕБи стоять і глушать зв’язок. І в перший бій ми їх дуже близько підпустили — метри на два. І це перше вбивство — воно перезавантажує всю систему. Тому одні ламаються, інші звикаються. Я собі сказав, що так треба. Далі вже страху як такого немає й ти вже знаєш, що від них очікувати. Ти просто робиш свою роботу, а скільки їх прийде і звідки — все це вже контролюється і страх пройшов.

— І є усвідомлення того, що або ти, або тебе?

А. М. Коли ти виходиш на роботу, головне завдання — тримати голову холодною. Тобі потрібно налаштуватися, що ти йдеш «на працю», і якщо ти не підеш, то прийдуть до тебе, і додому теж. Оце добре налаштовує. Чимало побратимів загинуло лише тому, що думки були забиті іншим — сімейними проблемами, ще чимось іншим. І тоді буде біда.

— Зайва безстрашність теж не допомагає?

А. М. Ні, не допомагає. Чим ти безстрашніший, тим більший ризик, що затрьохсотишся чи задвохсотишся. Так що і зря голову висувати не варто, але й боятися не потрібно, бо інакше прийдуть впритул й буде значно гірше. Краще на підході розбиратися.

— Найближча відстань, на яку підходили?

А. М. Два метри.

— Які відчуття, коли так близько перед собою бачите ворога?

А. М. Знаєте, раніше ходили в тир, вішали мішень. От все те саме — просто мішень.

— Тут деякі експерти розповідають, що не можна розлюднювати ворога, насміхатися над чмонями і сприймати як слабаків.

А. М. Ворога ніколи не слід недооцінювати. Слід сприймати їх реально. Перші ті, кого ми задвохсотили — це були бійці ЛНР/ДНР. Це були офіцери, як правило, капітани, старші лейтенанти. Вони не дуже навчені, хоча й воюють із 2014 року. Потім до нас попала група з Пермі — це просто м’ясо. Зараз працюють, як я розумію, московські. Ті вже трохи щось мають у голові, але все одно та ж історія.

— Ви спілкувалися з полоненими. Що вони говорять, чому їдуть в Україну воювати?

А. М. Виключно за грошима.

— І багато платять?

А. М. Тисячу доларів за місяць. Якщо виживе. Вони відверто розраховують на те, що коли їх уб’ють, то родина отримає мільйони, які їм обіцяє влада. З одним спілкувалися, то він розповідав, що немає ура-патріотизму чи великого бажання воювати, їх просто заганяють. Вони не хочуть всього цього: коли за спинами стоять кулемети, то варіантів у них небагато. У нашій армії, якщо ти не хочеш вбивати, тебе не будуть примушувати, підуть інші відпрацьовувати завдання. Але щоб силою випихати — ні. Інакше з тебе толку там немає.

— Ще й підрозділ можуть підвести й наразити на небезпеку. Особливо, якщо йдеться про тих, як ви говорили, хто зламався після першого бою.

А. М. Таких людей намагаються залучати до менш відповідальних робіт. Та перед виїздом на роботу, перед підписанням бойового розпорядження, до кожного підходили й казали: якщо ти не хочеш, маєш право відмовитися. Тебе відправлять в іншу частину, копати окопи. Тому що якщо вже туди потрапив — роби свою роботу.

— До речі, перед тим, як поїхати на передову, ви проходили навчання? Як довго?

А. М. Ми в Полтаві навчалися біля трьох місяців. І цього часу було достатньо, аби навчитися тактики, медицини, навчитися стріляти, вправного поводження зі зброєю. Вишкіл був хороший. У нас комбат із 14-го року воював, то він пояснював не так, як книжка пише, а як воно буде в житті. Скажімо так, він підготував до війни, але не навчив воювати. Воювати не можна навчитися, бо війна занадто непередбачувана. Щодня. А от навчитися діяти в моментах дуже важливо. Багато ще залежить від командира. Наше командування сидить тут, із нами, не десь там, у Полтаві. З нами — в одному бункері, й ми працюємо разом. І це дуже великий плюс.

— Бойових побратимів втрачали?

А. М. Так. І багато. Це війна. Ми ж не забуваємо, що вона триває. У нас при крайньому штурмі загинув офіцер, молодший лейтенант, сам із Житомира. Чоловік був відмінний і офіцер той, що ходить на позиції зі своїми хлопцями. Просто зайшов один покидьок і кинув гранату — під час бою прозівали ворога. Ще один побратим із Зінькова. Він був водій-медик. Теж підбігли, кинули гранату, він собою закрив двох побратимів, прийняв увесь удар на себе.

— Контактуєте з місцевими мешканцями? Як вони ставляться до ЗСУ?

А. М. У області, де проходять бойові дії, з місцевими не контактуємо. Не можна. Хоча можу сказати, що у Харківській області, де ми були, місцеві налаштовані у співвідношенні 50 на 50. У Херсонській області — 70 на 30, причому 30 за Україну, а 70 — за росію. Ми були там ближче під Нову Каховку. А тут, Мирноград — все набагато сумніше. Щоб ви розуміли, там і досі є прямі рейси на росію, на Крим — будь ласка. Там процентів 90 людей не хочуть і в очі дивитися.

— І оці майже два роки великої війни, коли реально почали бомбити Донбас, нічого їх не навчило?

А. М. Нічого. У них можна вільно російські рублі купити. Нащо вони тут потрібні, не зрозуміло. Але вони є.

— Знайомі військові розповідали, що коли виходять із позицій на відпочинок, на закупи чи в місто — виключно у цивільному одязі.

А. М. По формі — це справді дуже рідко. Намагаєшся її при нагоді зняти, бо набридає. Воно не так і в очі кидаєшся. І хочеться хоч на коротку мить повернутися в мирний одяг.

— Що говорить родина, дружина?

А. М. Звісно, що переживають. Хоча за цей час вже звикли. Намагаюся заспокоювати. «Плюс» пишу обов’язково при кожному виході на завдання й після повернення. Ото старлінк допомагає, що можна хоч рідним написати. Зателефонувати ні, а написати — так. Принаймні вони знають, що зі мною все впорядку.

— Чи зверталися до громади по допомогу, до волонтерів? Чи всі потреби ваш підрозділ закриває самотужки?

А. М. Як правило, закриваємо самі. Зараз обговорюємо можливість отримати таку допомогу від Решетилівської громади — потрібен Mavic.

— Запитую, бо часто ті, хто піднімає хайп у соцмережах чи то не розуміють чи не хочуть чути, що для того, аби військова частина отримала допомогу коштом міського бюджету, має бути офіційний запит від командування військової частини.

А. М. Так, виключно через офіційний запит, який надається громаді. А громада потім зі свого бюджету виділяє кошти, проводить тендер, закуповує необхідне. Якщо обладнання чи транспорт передається, то тільки офіцеру й ставиться на баланс підрозділу. Бо потім прийде військова прокуратура, перевірить і запитає, а де ви поділи кошти. Тим більше, що термін експлуатації обладнання на фронті неможливо передбачити. Mavic — така річ, що може місяць пропрацювати, може пропрацювати й годину. Тому що в них так само є РЕБи, які глушать установки, є снайпера. Воно все збивається. А без дронів — дуже важко. З неба набагато краще видно, що відбувається, ніж із окопу. І безпечніше. Дрон дуже багато робить.

— Що хлопцям із Решетилівки везтимете?

А. М. Попросили м’яса, сала, риби.

— А загалом як із забезпеченням, з харчуванням?

А. М. Те, що видає держава — тушонка й до тушонки — зараз налагодилося. Поставили хлопців, які готують їсти. Так що посьорбаємо й гаряченького борщу, є з чого готувати. Як правило, волонтери теж завозять гостинців — ті, хто має можливість доїхати, бо дорога прострілюється, не всі хочуть їхати. Наші теж намагаються виїздити. Ми ж постійно знаходимося на території заводу, виходимо лише в укриття, де ночуємо та готуємо їсти. Зараз із харчуванням простіше. Є ж ще й сухпаї. Є навіть канадські, англійські. Скажу так, зі свого досвіду — ну не для українця вони. Наші значно кращі, ніж закордонні. Бо наші розраховані на те, щоб військовий смачно наївся, а імпортні — аби втамував голод, набрав необхідну норму калорій. На смак не дуже, калорійне, але толку з нього. Хочеться трішки щось поїсти і щоб смак був.

— Ви стежите за новинами, Артеме? Я до того, чи натрапляєте у соцмерержах на срачі та розбірки між українцями в тилу? З приводу того, наприклад, встановлювати новорічну ялинку чи ні?

А. М. Намагаюся не стежити. Хоча періодично заходжу в Фейсбук. Дивлюся, людям війна чи то вже трішки підзабулася. Пам’ятаю, коли починали з Мішою Тітіком волонтерити, то всі були кучненько. Зараз кожен сам за себе — і це прикро. На рахунок ялинки: я за те, аби в дітей не забирали свято. Їм і так зараз складно. Свято потрібне, наші діти не винні, що таке відбувається.

— Щиро дякую за розмову і за вашу «працю».

Фото Авдіївки Влади та Костянтина Ліберових

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA