Максим Горобець: війна слабких не любить

Зима на війні — найтяжча пора року. Складна ситуація на фронті помножується ще й на примхи погоди і хвороби, які захисники неминуче підхоплюють у обмерзлих та сирих окопах. Вони –справжні титани, бо тримають оборону в таких складних умовах. Та крім ворога на двох ногах наші позиції атакують ще й зубаті та хвостаті — полчища мишей та щурів.

Для нашого земляка Максима Горобця, котрий служить у легендарній 72-ій ОМБр імені Чорних Запорожців, це вже друга зима на Донбасі. Із січня цього року він тримає оборону Вугледару. Ротації — хіба з «нуля» на відпочинок у тил. Проте і відпочинок, і тил ці відносні, адже прилітає й туди. Коли говоримо з Максимом, на задньому фоні якраз чути характерні звуки. Зв’язок ми намагаємося тримати із земляком постійно, спілкуємося якраз у моменти, коли «Батя» з побратимами виходить з бойових позицій перевести подих. Ось і цього разу вирішили поговорити, щоб розповісти про те, яка вона — зима на фронті, нагадати землякам про потреби захисників на передовій і те, що попри свята на календарі, у країні триває війна. І якраз підрозділ Максима Горобця на всі різдвяно-новорічні свята буде «на нулі».

Розмова вийшла важка, бо говорили про тяжкі й незручні теми, зокрема й про те, що країна в тилу таки розслабилася. І хлопці, які приїздять у відпустку з передової, не можуть це не помічати, як і ті сварки та з’ясування стосунків, що їх земляки влаштовують у соцмережах.

 — У відпустку я приїздив нещодавно, 16 жовтня, — говорить Максим Горобець. — Підстави сумні — напередодні помер батько. Щира вдячність волонтерам, представникам міської влади, небайдужим землякам, які прийшли, підтримали, допомогли. Приїхав у відпустку, щоб владнати справи. Це складно, звичайно, морально — повертатися в це русло, хоча й пройшло вже більше місяця. Назад повертався із Діаною Савенко та Олександром Крапчатовим. Вони завітали до мене в гості, подивитися, як ми тут живемо, поцікавитися, що нам необхідно, з хлопцями поспілкуватися. «Поподорожували» в Курахове, Селідове, по Донецькій області.

Кожного разу, коли приїздиш у відпустку (і це не лише в мене так, у всіх побратимів), повторно не хочеться просто приїжджати. Тому що зустрічаєш дуже багато чоловіків, які не усвідомлюють, що таке війна, чоловіки в тилу розслабляються, гуляють. Ще й запитують: «Ви там заради грошей»? Це несправедливо взагалі. Плюс скандали із бруківкою, нераціональним використанням коштів взагалі. З донатами на волонтерські збори на потреби армії зараз теж складно. Люди переважно донатують ті, що й раніше це робили.

— Ми в тилу, завдяки вам і вашим побратимам, бачимо зиму зовсім по-іншому. Спочатку радіємо снігу, потім пишемо гнівні пости у соцмережах, як десь не посипали ковзанку на тротуарі чи не розчистили дорогу. А зима під Вугледаром — яка вона?

М. Г. Зима напевно одна з найскладніших пір року, особливо на передовій. Навіть на перепочинку вона — без світла, без водопостачання, без опалення. Газу немає, тому топимо дровами, інколи електропушками опалюємо приміщення. На позиції потрібно заносити із собою продукти харчування, нести чимало балонів для опалення, бо у бліндажах сиро й холодно. А ще там багато мишей та пацюків. Бліндажі течуть — стараємося перекривати все плівкою та гідробар’єром, але гризуни ту роботу зводять нанівець. Використовуємо отрутохімікати проти щурів та мишей, і коти в нас є — але нічого не допомагає. Гризуть апаратуру, одяг — все гризуть. Тобто окрім балонів заносимо з собою на позиції обов’язково ще й теплі речі, змінне взуття. Бо поки дійдеш до позицій, промокаєш до нитки. І це при мінусовій температурі, постійному вітрі. Ми знаходимося в посадці посеред степу, то які там можуть бути умови. Утеплюємо бліндажі ковдрами, спимо в спальниках, повністю одягнені. Проте як би не утеплювався, прокидаєшся, а ніс холодний й руки теж. Виручають грілки, які доставляють волонтери, для рук і ніг. Але у них все рівно не дуже тривалий ефект і рано чи пізно все одно реакція припиняється.

Можна сказати, що на нулі виручає не тільки теплий одяг — беремо із собою українське сало, часник, цибулю для профілактики застуди та зміцнення імунітету. А ще — медові суміші з горішками, вівсянкою, імбирем, лимоном. Тобто доводиться проводити профілактику, бо тим же терафлю чи іншими ліками не можна зловживати, адже це негативно впливає на загальний стан організму.

— І настрій такий, що не до свят?

М. Г. У нас новорічних та різдвяних свят не буде, бо саме у мого відділення всі вони будуть в окопах. Так виходить, що у всі ці дати — і на Новий рік і на Різдво ми будемо на нулі. Зрозуміло, що які можуть бути свята в окопах під обстрілами. Єдине бажання на свято — лишитися живим-здоровим і повернутися додому до рідних.

— У громаді нині тривають різні акції на підтримку захисників, у різних населених пунктах збирають подарунки, щоб ви таки відчули наше тепло, турботу й хоч трішки свята. Чекаєте гостинці з дому?

М. Г. Чекаємо. Нам передадуть передачу — в середу до нас приїжджає Діана (Діана Танько. — Авт). Напередодні всі Пасічники готувалися — пекли, варили, смажили. І не лише Пасічники, а й інші села, бо Діана заїздитиме не лише до нас, а й до інших побратимів на нашому напрямку. Нам підготували невеличкі пакуночки тепла до Святого Миколая — у понеділок якраз отримав від Анастасії Пилипенко, за що їй щиро дякую. 5 грудня всі святкували День волонтера, привітав усіх своїх колег. Вони були, є і будуть колегами, не зважаючи на те, що я в ЗСУ, все рівно душу я покладаю на волонтерство. Тож привітав колег зі святом, подякував за працю й за допомогу. Божу працю й божу допомогу, бо на все потрібна не лише душевна витримка, а й фізична.

— Повертаючись до питання потреб. Що зараз узимку на фронті найбільше потрібно? Чим може громада допомогти?

М. Г. Взимку найбільше потрібні теплі речі: в’язані шкарпетки, термобілизна, ковдри драпові й байкові (безпосередньо для утеплення бліндажів), теплі шапки та рукавиці. Найбільша потреба — це газові балони для мобільних грілок, ті що по 450 мілілітрів. Вони — для приготування їжі, кави, чаю, для обігріву бліндажів, для зігрівання рук на пунктах спостереження. Протизастудні та противірусні засоби — терафлю, колдрекс, аміцитрон, фервекс — це завжди ходове взимку, а також грілки для рук, для ніг, для тіла. Усе решта в нас є. Харчуванням нас забезпечують ЗСУ, волонтери. Найголовніше — це газові балони, зараз вони в дефіциті.

— Ви продовжуєте готувати побратимам смачненьке, домашнє, як виходите з нуля. Як змінився раціон, зважаючи на сезон?

М. Г. У раціоні більше додалося перших страв. Окрім домашнього борщу також готуємо капусняки, солянки, юшку, рибні супи з хребтів лосося. Перші страви — у пріоритеті. Обов’язково кожного дня готую свіжий узвар з ягід, з лимоном, апельсином, додаванням сухофруктів. Також на столі буде тарілка нарізаного сала, часнику, цибулі, хрону. І до чаю — лимон та імбир. Їх нам зараз надсилають волонтери, так що хлопці ганяють вітамінні чаю. Плюс побільше фруктів та овочів, таких як морква, бурячок, які містять корисні мікро- та макроелементи, що підвищують рівень імунітету, стійкість організму до різних вірусів та хвороб. Це як основа основ. Ну і фізичні навантаження. Оскільки в нас тут газу немає, ми самі заготовляємо дрова. Рубаємо, переносимо, складаємо, розтоплюємо грубки. Так що фізичне навантаження обов’язкове. Тому що війна слабких не любить. Має бути фізична витримка. Для прикладу, ми цього разу доволі складно виходили з позицій, йшли 5 кілометрів пішки, по голольоду, падали, збивали руки-ноги. Тому через такі кліматичні умови ще потрібні льодоходи, які вдягаються на взуття. Доведеться через інтернет замовляти. Бо нереально повільно йшли, а ворог чатує, дивиться у тепловізор, снайпер відповідно працює. А по льоду ж не побіжиш, теж дуже небезпечно.

— На свята ви будете на позиціях. Можливо пізніше щось хлопцям таки приготуєте, аби було відчуття свята?

М. Г. Ми 7 січня виходимо з позицій, так що я обов’язково приготую кутю. Бо це найбільш родинне свято в році. І це гостро усвідомлюєш, коли втрачаєш рідних людей — і цінність сім’ї, рідної оселі, домашнього затишку та тепла. Хочеться якось хлопцям донести частинку їхнього дому, частинку домашнього тепла саме за допомогою різдвяної куті. Вважаю, що це найкраща страва на Різдво, яка тільки може бути. Ну й окрім куті приготую традиційні пісні страви, щось м’ясне. Зберемося за домашньою вечерею, щоб навіть за 900, за тисячу кілометрів від дому відчули, що хлопці знаходяться серед своєї сім’ї — серед побратимів. У нас у всіх одне завдання зараз — вижити за будь-яку ціну й повернутися додому живими та неушкодженими до своєї родини, рідних та близьких.

— Війна змінює людей, тільки не всі у цьому навіть собі зізнаються. Ви ці зміни відчуваєте?

М. Г. Аякже. Хоча приїздимо у відпустку, відпочинку майже немає. Бо досить складно після війни адаптуватися до соціуму. Ти лягаєш спати, проте все одно прислухаєшся, чи не летить що бува. Це вже стало звичкою: одним вухом спиш, іншим прислухаєшся до ситуації навколо себе. Після війни військові повернуться додому зовсім іншими людьми, не будуть вже такими, як раніше. Буде потрібна психологічна реабілітація, щоб повернути людей в соціум. І це буде тривалий процес, тож про це потрібно думати вже зараз, готувати фахівців. Психіка зруйнована, зруйноване особисте «Я», зовсім інший характер. Коли з побратимами приходимо у відпустку, то рідні дивуються, на скільки змінилися. Я це й по собі бачу, яким був, коли займався волонтерством і зараз, через рік участі у бойових діях — це дві різні людини. По всіх моментах — усвідомлення життя, цінностей, вже зовсім інший погляд на життя сформований.

Дуже болюче питання на сьогодні — це питання демобілізації, тому що немає заміни, немає людей. А здоров’я у хлопців не те, на ВЛК не хочуть направляти, бо нікому замінити. Питання демобілізації досить гостро стоїть. Були протести матерів, дружин, доньок. Влада спочатку запевняла, що буде демобілізація через 18 місяців. Тепер зареєстрували законопроект, яким передбачено іншу норму — 36 місяців. І демобілізація буде лише в тому випадку, коли буде заміна професійними військовими, які пройшли навчання. Прикро й несправедливо. З іншого боку, наш менталітет за ці два роки війни майже не змінився: моя хата скраю, нічого не знаю. Одні допомагають армії, інші на війні наживаються. А якщо хтось щось робить — обов’язково потрібно вставити палиці в колеса. Ще й коментарі та звинувачення в соцмережах на адресу волонтерів, місцевої влади, активістів строчити. Вважаю, що потрібно не в соцмережах коментувати, а докладати своїх рук — допомагати, працювати. Не чекати, склавши руки, може якось без мене буде. Не буде. Потрібно всім працювати, долучатися, не бути байдужими. Знаєш, як краще — покажи на власному прикладі.

— От маєте нагоду звернутися до земляків. Що їм побажаєте напередодні свят?

М. Г. Я побажаю не опускати руки, не звинувачувати один одного у своїх бідах, не заздрити. Тому що заздрість — найбільша проблема українців, яка руйнує, з’їдає їх зсередини. Побажаю цінувати те, що маємо, не гнатися за великими фінансами, бо всі гроші цього світу не заробиш, здоров’я за гроші теж не купиш. Цінувати, поважати й берегти своїх близьких, доки вони живі. Насолоджуватися життям і жити так, ніби живеш востаннє. І звісно ж, не забувати допомагати армії. Якби там важко не було, ми тут тримаємося, тримаємо оборону, боремося з ворогом. Правда за нами, й з нами Бог, не з кацапами. Звісно, хочеться, аби Перемога була якомога швидше. Хочеться, аби люди не сварилися поміж собою. Потрібно триматися разом, не зважаючи ні на що. І не розколювати країну зсередини. Не зважаючи на соціальний статус, стать, вік, ні на що — всі ми рівні перед Богом, всім ми українці. І у всіх нас — єдиний, спільний ворог, якого ми повинні побороти за будь-яку ціну, щоб наші наступні покоління жили у вільній і процвітаючій державі, а не повернулися до того російського іга, під яким ми жили більше трьохсот років.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA