Поет Анатолій Гальченко: «Списав пергамент творчого буття…»

Він народився 15 грудня 1935 року в місті Луганську в сім’ї робітника, уродженця села Потічок Решетилівського району. Як писав поет у своїй автобіографії «Лише в кінці життя (а прожив він 86 років) батько розповів, як його матір, а мою бабусю Марію Василівну — вдову, котра мала восьмеро дітей, на возі повезли до Сибіру як „куркулів“. По дорозі старші брати — Василь (мій батько) і Петро — втекли і почали самостійне життя в лавах пролетаріату».

У 1936 році сім’я Гальченків переїхала до Полтави, де батько влаштувався робітником на ПРЗ (паровозоремонтний завод). Та незабаром почалася війна, евакуація до Сибіру. «Батько працював у Красноярску на заводі, який виготовляв танки і гармати під гаслом „Все для фронту, все для перемоги!“. Працював по дві, а то й по три зміни».

Після закінчення війни Анатолій Гальченко навчався у залізничній школі №69 міста Полтави, яку закінчив у 1954 році. Тоді ж був призваний до армії в місто Новоград-Волинський Житомирської області. Після закінчення служби повернувся до Полтави, де багато років працював слюсарем на заводі «Легмаш».

Дізнавшись про умови вступу до Літературного інституту імені Горького при Спілці письменників СРСР, надіслав до приймальної комісії 15 віршів. Влітку 1964 року, витримавши перший творчий конкурс, був зарахований на навчання. Перша зустріч поета-початківця з читачами відбулася саме на сторінках молодіжної газети «Комсомолець Полтавщини» у 1967 році. Молодому поетові пощастило, як він пригадував: «Семінарські заняття у нас вели І. Сельвінський, М. Светлов, Л. Ошанін…Була зустріч із Сартром — він казав такі крамольні речі про той же марксизм, наприклад, а це був 1968 рік».

Закінчивши Літінститут, Анатолій Гальченко продовжує працювати в «Легмаші», й наполегливо займається поетичною творчістю. Перша збірка його поезій «Память» побачила світ у харківському видавництві «Прапор» у 1973 році. Провідним у ній є цикл поезій про війну — теми надто близької і поету, і його читачам. Недарма вірш про страхіття війни «Память» дав назву книзі.

Друга збірка поета «Причастность» вийшла у тому ж видавництві через чотири роки. У ній головними мотивами є ратна звитяга та мирна праця. Наступні збірки поезій «И светел дом…» (Харків, 1985), «Пока живу» (Харків, 1988), «На круги своя» (Полтава, 1993) теж російськомовні. Гальченко це пояснював тим, що він виріс у двомовній сім’ї: «Мама Ольга Євдокимівна — селянка Воронезької губернії, батько Василь Гальченко — решетилівський парубок. Я люблю свою Україну, це моя мати, але й то мати теж. І Шевченко писав російською, й інші українські класики. Головне для мене в іншому: і в поезії, і в житті я ніколи не брехав — мені за що не соромно, за кожен із своїх рядків».

Першою українськомовною збіркою поезій А. В. Гальченка стала «Стерня» (Полтава, 2005), яка отримала обласну премію імені Бразова. Цією збіркою поет заявив про себе як про глибокого лірика, майстра сонету, знавця внутрішнього світу людини, його тремтливих таємниць. Художні образи поезій відзначаються філігранною витонченістю, досконалістю. Як влучно він підмітив:

Мудрішаєм, а живемо все гірше

У помилках шукаєм відкриття…

Коли життя не проситься у вірші,

Я вірші повертаю у життя.

Критики характеризують поезію Гальченка як «лірико-іронічну». Прикладом цього є його збірка з несподіваною назвою «Тавро» (Полтава, 2009). Поет відкриває її вічною темою «Любові», йде дорогою нашого непростого сьогодення і відводить душу в «Іронічних пастелях».

Поет видавався в антології полтавських літераторів ХХ століття «Калинове гроно» (Полтава, 2004, 2009). З «Філософського каменя»:

Яка цікава річ — життя,

Надгеніальний твір природи,

Де поруч золото й сміття.

А я складав про нього оди.

У свій час він працював редактором у видавництві «Криниця» (Полтава, 1992–1998), директором Полтавського клубу письменників.

3 грудня 2011 року Анатолія Гальченка не стало, похований у Полтаві.

Юрій Кісіль