Ніна Коваль: «Вдень я вишиваю, а вночі воно мені сниться»

На відео з Миколаївського ярмарку, що нещодавно вирував у Решетилівці в стінах художнього ліцею, майстер виробничого навчання з ручної вишивки Ніна Коваль демонструє незвичний вишитий аксесуар. Це ладунка, або ж гаман, кишеня — один із найдавніших аксесуарів, який носили наші прапрабабці спочатку на Полтавщині, а потім і по всій Україні. А зараз до нього придивляються і припасовують до джинсів, стильних спідниць чи суконь сучасні модниці. Різниця хіба в тому, що замість гребінців чи насіння, які клали до гамана прабабці, їхні нащадки носять в осучаснених ладунках «мобілки» та кредитні картки. Така тенденція — дарувати нове життя елементам старовинного українського костюму — відверто радує. А для майстрів художнього ліцею — це звична справа. Вони роблять це майстерно ще й своїх учнів навчають, й Ніна Коваль зокрема.

Перші стібочки — не хрестиком, а тамбурним швом

Голку для вишивання малій Ніні дала до рук рідна бабусина сестра — бабуся Віра. Саме вона у родині займалася вишивкою, здебільшого машинною. Завдяки бабусі Вірі у родині всі ікони були заквітчані у вишивані рушники, декоративні подушки на дивані — теж її рук справа. «Я пам’ятаю, як вона показувала мені перші стібочки, це був тамбурний шов», — розповідає Ніна Коваль. Малою вчили вишивати якраз не хрестиком, його освоїла у школі. І вже дорослою Ніна зізнається, що цей вид шва не дуже любить. «Там просто потрібно увесь час думати про виворіт, щоб він був ідеальний. А всі інші шви вже якось на автоматі шиєш, і знаєш, що в тебе там все гарно. Треба думати, як виколоти голку, щоб не було ніякого зайвого перекриття, тому що виворіт у хрестика має бути або вздовж, або впоперек. Всі інші моменти — їх не має бути», — пояснює майстриня.

У школі дівчинка відвідувала гурток із вишивання. Власне, й клас, у якому навчалася у рідному Рівному, був технологічний. Ніна говорить, що з дитинства була схильна до рукоділля. Коли у випускному класі розмірковувала й радилася з мамою, яку ж професію обрати, та сказала: «Будеш швачкою». Згадуючи про доленосний вибір, Ніна посміхається, бо про вишивку тоді ще не йшлося. І хоч могла здобути фахову освіту у Рівному, вирішила навчатися у Решетилівці — в художньому ліцеї. На цей вибір вплинули майстерність решетилівських майстрів, бо якщо і вчитися професії — то у кращих.

«Коли приїхали сюди, нас спершу завели до музейної кімнати. І це просто були шедевральні речі. Вони — ідеальні, — ділиться враженнями від першого візиту Ніна. — Такої вишивки я в себе на Рівненщині не зустрічала. У нас все таке яскраве, вишите хрестиком переважно. Хоча вже кілька років тому почала досліджувати вишивку, цікаво стало, то білим по білому і в нас у деяких районах зустрічається. А якось такої вишивки чисто „білим по білому“ не зустрічала я тоді на той свій вік».

У Решетилівці закохалася. І в ручну вишивку теж.

Опановувати мистецтво вишивки у Решетилівці для талановитої дівчини не було складно. Єдине, за що переживала, коли їхала на навчання — а раптом не сподобається, не ляже в душу. «Лягло, і так добряче, що аж прибило», — сміється наша героїня. А щодо вишивки, то зізнається, що на початку, коли освоювала мережки, боялася підрізати не ту ниточку. Поки не зрозуміла, що це не проблема і все реально виправити. Хоча й без огріхів не було, звісно, бо ж не святі горщики ліплять. «Та все залежить від складності й зазвичай це трапляється чомусь на самому початку, коли ти починаєш роботу. От пропустив якусь ниточку, не догледів її якимось магічним образом — і коли ти вивів малюнок, трикутничок чи ромбичок, починаєш наступні техніки туди додавати, воно ідеально не лягає, щоб ниточка до ниточки. Тоді або думаєш, як вкрутитися, або все випорюєш і починаєш спочатку», — розповідає майстриня.

За науку Ніна вдячна чудовим решетилівським майстрам — Кісь Аллі Володимирівні та Коваленко Світлані Анатоліївні. І хоч бабуся й займалася машинною вишивкою, та в Решетилівці дівчина закохалася у ручну. Після двох років успішного навчання повернулася у Рівне — продовжила вивчати швейне виробництво у Рівненському технікумі технологій та дизайну. Але якщо долею судилася Решетилівка, то ніде ж від долі не подінешся. А Ніна на той час вже зустріла своє кохання й попри спроби жити на два міста чи осісти разом у Рівному, Решетилівка вирішила не відпускати — і молода пара повернулася у місто вишивальниць та килимарів.

Коли допитливість та цікавість надихають

У січні 2019 року Ніна Коваль повернулася в стіни альма-матер. Цього разу вже у статусі викладача — навчає секретів та примудростей мистецтва вишивання учнів Решетилівського професійного художнього ліцею. Зізнається, що викладацька робота дуже подобається. Найбільше надихають цікавість та допитливість учнів. «Коли розповідаєш щось дитині, показуєш, а в неї з’являється азарт — очі горять: „хочу ще, покажіть оте, а як оце“. І ти тоді такий теж запалюєшся», — розповідає Ніна Коваль. Вона заохочує своїх «чомучок», підтримує політ фантазії та творчості майбутніх колег-майстринь. Хоча зізнається, що не кожен швидко сприймає науку, тому потрібен індивідуальний підхід і вміння самого майстра пояснити предмет. Ну й без вдосконалення власної майстерності не обійтися, наприклад, щоб навчити ручної вишивки шульгу. «Маю такий досвід, — говорить майстер виробничого навчання. — І доводилося самій перед тим пробувати вишивати лівою рукою, щоб правильно пояснити дитині технологічні моменти. Ліворуким не складніше, просто для них все ніби у дзеркальному відображенні. Першу свою ученицю-шульгу я не відразу й примітила. Вона прийшла вже з навичками, бо мама вишивальниця і доню навчала. А я просто випадково помітила, що не та рука махає. Шила собі тихенько: я їй покажу, вона — так, усе зрозуміла і шила собі дитина».

У вільний від роботи час любить… вишивати

Художній ліцей — це місце, де не лише розкривають і плекають таланти, а ще й навчають їх себе продавати. У гарному розумінні цього слова — вчать заробляти на життя своєю професією і вміти продавати свою працю за достойну плату. Один із таких майданчиків — це щорічні Миколаївські ярмарки. «У наших студентів є можливість відчути результат своєї праці під час Миколаївського ярмарку. Він дає можливість зрозуміти, як цей процес запустити, як це відбувається і як себе надалі рекламувати. Ну а зараз у принципі вся реклама у вас у кишені, якщо є намір заробляти на цьому гроші. Інстаграм — мегавелика платформа для цього, бери й реалізуйся», — зауважує пані Ніна.

До слова, гаман, який експонувався на ярмарку, майстриня теж знайшла у соцмережах. Зауважує, що зараз цей автентичний аксесуар пропонують в інтернеті в різних варіаціях — з вишивкою й без. «Цю кишеньку уперше зустріла в соцмережах у однієї блогерині, — розповідає майстриня. — Привернуло увагу відео, де вона поєднувала традиційну кишеньку з різними сучасними образами. І мені запала ідея й собі таку зробити: влітку зручно — не потрібно думати, куди покласти телефон. Така зручна сумочка — і руки не займає, і водночас традиційна».

А от вихованці Ніни Коваль під час нинішнього ярмарку презентували відвідувачам дві чоловічі вишивані сорочки. Вони наочно демонструють, які дивотвори виходять з-під звичайної голки у вправних пальцях учнів. Не дивно, що талановиті ліцеїсти та їхні викладачі неодноразово ставали президентськими стипендіатами, і наша героїня також.

У вільний від роботи час Ніна Коваль любить… вишивати. «Вдень я вишиваю, а вночі воно мені сниться», — напівжартома говорить майстриня. Вона — справді щаслива людина, для якої її робота — це ще й захоплення. Страхи юної абітурієнтки про те, що вишивка може не запасти в душу, на щастя лишилися всього лише страхами. Голка у руках Ніни Коваль вправно вимальовує на тонкій тканині візерунки із ниткової паморозі. Її майстерність надихає малих «чомучок», які так само, як і вона колись, їдуть у Решетилівку з різних куточків країни, щоб і собі навчитися створювати неперевершені шедеври.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA