Юлія Гмиря: «Діти повинні бути в сім’ї, бо жоден інтернатний заклад не замінить родину»

Нині в дитячих будинках та інтернатах країни виховується майже 25 тисяч сиріт. З початком повномасштабної війни кількість діток, які втратили всіх своїх рідних, лише зросла. А от як із дорослими? Чи готові українці взяти на себе відповідальність і обігріти у родині сироту? Тим більше, що проконсультуватися щодо того ж усиновлення зараз можна навіть у Дії. Про дитячі будинки сімейного типу, які мають замінити в країні сиротинці, ми говорили із начальником служби у справах дітей виконавчого комітету Решетилівської міської ради Юлією Гмирею.

— Юліє Анатоліївно, скільки зараз у громаді дитячих будинків сімейного типу?

Ю. Г. Один — наш, він створений давно, другий переїхав із села Леб’яже Чугуївського району. Обидва знаходяться у Покровському. Мама-вихователька Ірина Книш, наша місцева жителька, виховує сімох діток. У її дитячий будинок сімейного типу влаштовано дві родинні групи, тобто дітки з однієї родини. З однієї — п’ятеро, з іншої сім’ї ще двоє діток. У будинку сімейного типу, що переїхав до нашої громади з Харківщини, 10 діток. Тут двоє батьків — Олена та Олексій Трохимченко. Дітки відвідують місцеву школу. Поки що родина не планує повертатися додому. Бо будинок хоч і вцілів, але вікна вибито, пошкоджено дах. До того ж Харківщина, і Чугуївський район зокрема, під постійними обстрілами ворога. Тому родина й прийняла правильне рішення поки що нікуди не їхати заради безпеки діток. Вони дуже турботливі батьки. Їх, до слова трішки по-іншому навчали працювати. Під час навчання фахівці соціальних служб пояснювали, що у батьків-вихователів також має бути вільний час для себе. Бо у наших матусь має місце гіперопіка — що у прийомних батьків, що у батьків-вихователів. А це часто призводить до емоційного вигорання, адже працювати доводиться 24/7. Тим більше, що дітки потрапляють із непростих родин, вони вже травмовані, бо багато чого пережили у своїх біологічних сім’ях. Для прикладу, хлопчик, якого виховує Ірина Книш, зазнавав насилля з боку батька і не лише психологічного — в нього була зламана ключиця. Дітки проблемні. І зі своїми проблемами і болем вони потрапляють у родини. Скажу відверто, що їх дуже складно гуртувати і відігрівати. Оскільки прийомні батьки і батьки-вихователі працюють цілодобово, без вихідних і відпусток, під таким навантаженням психо-емоційне вигорання — не рідкість. Тому було б добре, аби у штаті служби у справах дітей був психолог, який би фахово працював із такими батьками. На жаль, штатним розписом таку посаду не передбачено.

Під час навчання фахівці соціальних служб пояснювали, що у батьків-вихователів також має бути вільний час для себе. Бо у наших матусь має місце гіперопіка — що у прийомних батьків, що у батьків-вихователів. А це часто призводить до емоційного вигорання, адже працювати доводиться 24/7.

— Що мається на увазі під оцим «час для себе»?

Ю. Г. Харків’ян навчали так, що після 9-ї вечора хоча б декілька годин ті приділяли собі, аби відпочити й відновитися. І це правильне рішення. Бо батьки мають право на відпочинок, як і в звичайних родинах, має бути час на себе, доки дітки, скажімо, вчать уроки, бавляться чи коли лягають спати. Я дуже вдячна всім прийомним батькам за їхній вибір, бо насправді виховання нерідних дітей — це дуже важка робота. Тому не розумію, коли деякі люди говорять, що прийомні батьки чи батьки-вихователі таким от чином заробляють гроші. Аж ніяк! Для цього потрібно дуже любити дітей і мати янгельське терпіння, причому значно більше, ніж у звичайних батьків, бо ці дітки складніші.

— А чи є зараз кандидати на створення дитячих будинків сімейного типу чи прийомних родин?

Ю. Г. На жаль, таких кандидатів немає.

— От звідси й запитання до критиків: якщо це такий легкий заробіток, то чому ж не вишиковуються в черги за грошима?

Ю. Г. Кожного разу, коли мені про це говорять, відповідаю: приходьте до нас, навчимо вас бути прийомними батьками і батьками-вихователями, зароблятимете «шалені» гроші. Кандидатів у нас немає і це проблема, тому що діток потрібно влаштовувати у родини.

— А під час війни з цим проблеми є? Ходили чутки, що не можна усиновлювати дітей, поки діє воєнний стан.

Ю. Г. Ні, можна і усиновлювати, і брати під опіку. Проблема в тому, що діток для усиновлення складно знайти, особливо маленьких. Адже потенційним усиновлювачам хочеться маленьких дітей, максимум до 6 років. При цьому не враховується, що старші дітки також потребують сім’ю і люблячих батьків. Також, на час війни багато дитячих закладів виїхало за кордон, евакуювалися до Європи, а влаштувати в родини можемо лише діток, які перебувають на території України.

— На початку лютого, під час візиту до Києва, президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляйн говорила, що однією із умов вступу України до ЄС є закриття звичних для нас дитячих будинків і піклування про сиріт у родинах та дитячих будинках сімейного типу.

Ю. Г. На це працівники нашої служби орієнтовані дуже давно. Це наше першочергове завдання — влаштувати дитину в родину. Проте ситуації, на жаль, бувають різні й часом дуже складні. На даний час п’ятеро діток із громади знаходяться у спеціалізованих закладах. Одна має дуже складну хворобу і ми розуміємо, що в родину з таким діагнозом вона не потрапить. Ще четверо дітей з’явилися в громаді під час війни, вони були під опікою. Але служба за попереднім місцем проживання опіку припинила і з червня ми влаштували їх у заклад. Там теж двоє діток з інвалідністю. Родинну групу з чотирьох дітей, де двоє з інвалідністю, дуже складно влаштувати в сім’ю. Так, діти повинні бути в сім’ї, бо жоден інтернатний заклад не замінить родину, сімейне виховання і піклування. Але випадки бувають різні. Хотілося б, дуже хотілося б, аби всі діти мали свою сім’ю. Проте проблемно влаштувати не лише діток з діагнозом, а й підлітків. Коли дитині виповнюється 15-16 років, знайти батьків такій дорослій дитині складно. На усиновлення така дитина майже не сподівається. В родину дорослих діток влаштовуємо фактично на особистих контактах, щоб прийомна сім’я взяла таку дитинку на виховання до повноліття.

Це, напевно, генетично закладено в нас, українцях — опікуватися вже дорослими дітьми, підтримувати їх. Як і в звичайних родинах: хтось тримає тісний зв’язок з батьками, інші ні. Колишні вихованці так само приїздять за допомогою, «торбами», а батьки підгодовують їх і допомагають.

— Чи не секрет, скільки отримують батьки у дитячих будинках сімейного типу?

Ю. Г. Ні, це не секрет, але я цього точно не знаю, адже займаюся влаштуванням діток та контролем за їх перебуванням в сім’ї, а не виплатою коштів. Нарахування і виплата коштів — це повноваження управління соціального захисту населення. Сума коштів залежить від кількості влаштованих дітей, їхнього віку та інших чинників і складається з коштів на утримання дитини та грошового забезпечення батьків як винагороду за виховання. Розмір державної соціальної допомоги на дитину становить 2,5 прожиткових мінімуми для дітей відповідного віку, для дітей з інвалідністю — 3,5 прожиткових мінімуми. Розмір грошового забезпечення встановлюється на рівні одного прожиткового мінімуму для працездатної особи на кожну дитину-вихованця та кожну прийомну дитину і не залежить від пенсії, аліментів, стипендії чи державної допомоги на кожну дитину-вихованця та на кожну прийомну дитину. Батьки, які отримують виплати, вважаються офіційно працевлаштованим, відповідно йде трудовий стаж.

— Коли говорять про гроші, чомусь забувають, що мамам зараз доводиться вирішувати побутові проблеми в умовах відключення світла. От вам і заробляння грошей.

Ю. Г. Це колосальна робота була й до війни: приготувати їсти, кожному зібрати обід у школу, поприбирати і попрати. А головне — виховати. Адже батьки-вихователі, прийомні батьки мають не лише любити і поважати дитину, але й задовольняти її потреби у вихованні і розвитку.

— А ще ж не забуваємо про «випускників». Адже батьки-вихователі переважно підтримують уже дорослих дітей, які залишили прийомні сім’ї чи дитячі будинки сімейного типу.

Ю. Г. Це, напевно, генетично закладено в нас, українцях — опікуватися вже дорослими дітьми, підтримувати їх. Як і в звичайних родинах: хтось тримає тісний зв’язок з батьками, інші ні. Колишні вихованці так само приїздять за допомогою, «торбами», а батьки підгодовують їх і допомагають.

— Бо материнське серце має стільки любові, що може увесь світ обігріти?

Ю. Г. Так. От тому не всі можуть стати прийомними батьками — тому що не всі можуть так сильно любити. Бо одна з головних умов, аби стати прийомними батьками чи батьками-вихователями — щиро любити чужих дітей. А це страшенно важка і колосальна робота. Я дуже хочу, щоб всі діти виховувалися в сім’ї і вірю, що з часом так і буде. Можливо, ці страшні події, що зараз відбуваються в Україні, змінять наше ставлення до життя, до чужого болю і станеться переоцінка життєвих цінностей.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA