Ірина Білохвіст: український танець — як душа

Згадайте хоча б всесвітньовідомий український гопак — ніби жартівливе змагання танцюристів. Та насправді відбивання, «повзунці», удари ногами у стрибку — це елементи бойового гопака, які після століть переслідувань і нищення українського духу й лицарства російською імперією збереглися для нащадків у народному танці. Це вам до питання про те, чи культура є зброєю. Ще й якою! І в умовах нинішньої війни Україна воює з російською недоімперією не лише конвенційною зброєю, а за допомогою мови, віри, культури. І танців також. Бо в тиловій Решетилівській громаді саме культура допомагає тримати дух, зберігати традиції й збирати допомогу хлопцям на фронт.

Слухати музику і власне серце

Ірина Білохвіст із Покровського танцювала, скільки себе пам’ятає. Здається, музику відчувала кожною клітиночкою, а ноги самі вели у танок. Звідки те у простого сільського дівчати — невідомо. Бо батьки зі світом мистецтва, а тим більше танцю аж ніяк не були пов’язані. Тато все життя пропрацював на залізниці — спочатку машиністом, потім на водоканалі, мама — у сільгоспхімії. Напевно, щось прокинулося в генах.

У 1-му класі Іра почала відвідувати уроки танцю Марини Скрипченко. Коли дівчинка навчалася у 5-му класі з Полтави до Покровського приїхав Петро Горголь. Знаний хореограф прищепив любов до бальних танців, ними займалася до 10 класу. Тоді ще не знала, що долею судилося навчатися у Петра Степановича на кафедрі хореографії в педагогічному університеті у Полтаві й танцювати у легендарній «Грації». Ще в школі Іра зрозуміла: ні в чому, окрім танців, більше себе не бачить. Перший свій танок «Домовички» вона поставила разом із подругами на 8 березня для шкільного концерту. Робила це інтуїтивно, як кажуть, слухала, як музика на душу лягала. Адже можливості інтернету та YouTube у 2009-му були зовсім інші, ніж зараз. «Вмикали музику — й далі інтуїтивно слухали, яких рухів вона вимагає. Отут домовички викотилися, отут мабуть потрібно стрибати. Цим правилом й інтуїцією користуюся й досі. Це має бути відчуття музики, ритму. Як кажуть, ноги самі ведуть. І зараз, вмикаю музику, саму постановку роблю, розкидаючи по сюжету, хапаючись за власні відчуття», — пояснює Ірина Білохвіст.

З вибором майбутньої професії юна школярка теж слухала власні відчуття і голос свого серця. Мама говорила доні, що танці — це не професія. А та для себе вирішила: якщо не вдасться вступити на хореографію — за балами, чи не пройде по творчому конкурсу — втратить рік, буде готуватися, проте знову на наступний буде вступати на хореографію. Отакий упертюх. До вступу ретельно готувалася. Оскільки класичного танцю в Покровському не викладали, брала уроки в Полтаві — батьки місяць возили доню на заняття до обласного центру. Отак наполегливі долають перешкоди — й Іра вступила з першого разу, на бюджет. Вступний екзамен здала на 95 балів: класичний танець — теорія і практика, бальний танець — теорія і практика та свій номер. «Все таки бажання грає велику роль і любов до цієї справи», — додає наша героїня.

Про хореографічний клас і шкільний вальс

В університеті вона танцювала у прославленій «Грації». Якщо ви бували на звітних концертах у педуніверситеті чи на виступах «Грації», то знаєте, про що йдеться. Це — магія танку, витонченість і краса. Навчати цієї магії покровських дітлахів та прищеплювати любов до танцю Іра теж почала ще студенткою. Перших своїх вихованців набрала відразу ж на першому курсі університету. Вела в Покровському три колективи: «Кнопочки» — вихованці садочка, «Нюанс» — учні 4-7 класу, «На максимум» — 8-11 клас. У 2017 році отримала диплом спеціаліста з відзнакою, пішла навчатися на магістратуру й працювати — викладала бальний танець у дитячому танцювально-спортивному центрі «Парадиз» у 23-ій полтавській школі. За три роки Іру покликали додому — нині покійний начальник районного відділу освіти Володимир Зінченко запропонував посаду викладача хореографії у Покровському, де місцева школа отримала статус опорного закладу. Отак у Покровському з’явився не лише дипломований магістр-хореограф, а й професійний танцювальний клас.

«Дуже вдячна батькам: таких завзятих не бачила ніде. Підтримували будь-які мої ініціативи, — із вдячністю згадує Ірина Білохвіст. — Був у нас спортзал. Роман Смірнов викладав, зробив ремонт із батьками. Коли Роман поїхав у Лубни, спортзал лишив мені. Сказав — винось, що тобі не потрібно. Батьки у нас амбітні, а я зауважила, що без класичного танцю справи не буде. Це капітальна підготовка м’язів, сильна спина, витривалі ноги — це основа всіх основ. Тож давайте будемо ставити станки — батьки погодилися. Зібрали кошти й встановили обладнання. Але розвертаючись, дітки танцюють тільки „на мене“. Це було складно: роблю зауваження, а вони на мене дивляться такими очима, ніби промовляють — що ти від нас хочеш, я ж піднімаю ручку. Коли не бачиш свого відображення у дзеркалі, помилок насправді ж не видно. Мама однієї із вихованок, Олена Федій зауважила, що хоче звернутися до Олександра Біленького за допомогою. Написала йому прохання, скинула світлини колективу, розповіла, що батьки самотужки не в силах придбати дзеркала для танцювальної зали. Олександр Юрійович виділив кошти на закупівлю».

Та це якраз був ковідний карантин, діти в школу не ходили, заклад не опалювався. Фахівці відмовилися встановлювати дзеркала: пояснили, що клей у холодному приміщенні не візьметься. Відчайдушний хореограф із батьками зібрали всі обігрівачі і три години опалювали залу, щоб встановили ті дзеркала. «Але коли вийшли на навчання, дітям то була ніби нова іграшка. Вони не могли накрасуватися біля станка. Як же добре, що ти можеш комусь іншому подарувати таку радість», — посміхається Іра.

Своїх вихованців Ірина Білохвіст називає родиною. І, як у бідь-якій родині, у ній були і злети, й падіння. Були конкурси й нагороди, неймовірні емоції, що їх дарував танець. Та потім доля вирішила, що Ірі потрібно трішки відпочити й сконцентруватися на вихованні синочка. Проте навіть у декреті приходила в школу — допомагала ставити вальс на випускний. Ірина мама кружляла з онуком у візочку навколо школи, а молода матуся — зі школярами, вчили танок, бо дітям дуже хотілося на свій випускний станцювати вальс-прощання з дитинством і зі школою. Навіть минулої воєнної весни, попри повітряні тривоги, вони разом вчилися танцювати вальс…

Як знайти спільну мову з дорослими дівчатами

Ну а далі життя повернуло так, що хореограф перейшла від виховання діток до занять із дорослими жінками. Йдеться про танцювальний колектив «Особлива», який два роки тому створили при Шкурупіївському клубі № 2 філії. «Тетяна Олегівна — людина-душа, — Іра говорить про ініціаторку створення Тетяну Семко. — Працювали з нею й раніше, вона запрошувала до себе у будинок культури на виступи зі своїми колективами. Якось прогулювалася з синочком біля будинку піклування, де вона працює, і зайшла на гостину. Розговорилися. Тетяна Олегівна запитала: «А ви хочете танцювати»? — «Ще й як»! — «Тільки я хочу дорослий колектив». — «Я ніколи не працювала з дорослими, але можна було б спробувати».

Після цієї розмови двох жінок у вересні 2021 року все й закрутилося. Майже сім місяців майбутні учасниці колективу займалися тільки тим, що вивчали класичний і народний танець, проходили кардіотренування — «робили тіло», як каже Іра. Вчили позиції рук і ніг, «ковирялочку», «мотузочку», «вихилясник», «припадання», «тинок», «голубці». Такий собі експрес-курс хореографічного училища. «На початку за музикою не встигали. Відстали на рахунків 16, але мовчу, бо спочатку мають відпрацювати технічні моменти. Мозок вивчає рухи, ці рухи запам’ятовують м’язи, а потім вже я вчу їх музики — чути її й відчувати. Ми вивчили, як рахувати — дві четверті, чотири. Заставляла їх рахувати. Кажуть: ми як у школі. Були такі тренування, що дівчата з них виходили просто мокрі», — згадує керівник колективу.

Проте вчилися не лише дорослі жінки, а й хореограф. Іра зауважує, що в університеті вона вивчала психологію дітей шкільного віку, а тут довелося заново навчатися, як вчити дорослих.

«Коли в дитини щось не виходить, ти пригорнула, підтримала, поговорила. Дитина може поплакати, притулитися. Тут трішки інша ситуація. Учениці — всі дорослі. Називаю на ім’я, проте на «ви», бо могла б сама бути їхньою донькою. Троє з них — мами моїх вихованців. Було всього — і сльози, і радощі, й проблеми. Це життя. Отак живе родина. Перший рік ми любилися й цілувалися. А коли пішло, що хтось схопив швидше, і почалося — глянула, вдихнула, образилася. Дорослі, але — діти. Тому правильно скажи, на того не потрібно так дивитися, іншому наодинці краще пояснити. Бо будуть щічки кругленькі, в очах забринять сльози. Коли вони роблять рух, він не виходить і дівчата нервуються, я відразу кажу: «Знаєте, це для вас погано, але для мене — приємно, бо вам не все одно. Якщо так реагуєте, то це для вас важливо», — говорить Ірина Білохвіст.

За ці два роки вона знайшла спільну мову зі своїми дорослими дівчатами. А для них танці перейшли із розряду хобі у щось більше — вони ними живуть. Адреналіну та драйву додають і конкурси, в яких беруть участь. Перші конкурси були дистанційні. Колектив став лауреатом диплому першого ступеню у конкурсі громадської організації «Співограй» «Зірки виходять на сцену», що проходив у Тернополі. Другий — очний, їздили до Наталії Май на всеукраїнський фестиваль «Україна — єдина родина». Змагатися — це цікаво, зауважує Іра. На тому конкурсі «Особлива» взяла гран-прі. У жовтні змагалися на конкурсі «Мамина сорочка», знову в Наталії Май. «Приємно було, коли встає аплодувати журі — Наталія Сулаєва і Лілія Довганюк, — говорить наша героїня. — Лілія — керівник колективу „Плай“, де все на стільки виважено, де кожен рух — невипадковий, де навіть пальчик танцівника „говорить“. І коли вони встають і аплодують, і реакція залу — це надає крила і розумієш, що ти на правильному шляху. Я дуже пишаюся своїми дівчатами, ми разом стільки пройшли. Я їм вдячна, що вони знайшли мене, а я їх».

«Це те, що в нас у генах, що ворог у нас не забере»

Іра починала із бальних танців, проте повернулася до народних. Про такий кульбіт творчої долі говорить, що так потрібно було, так судилося. Для країни, яка боронить свою незалежність та ідентичність, культура — це важливо.

«Бальний танець обожнювала. Це — спорт. У бальника завдання технічно й ритмічно під музику виконати рух. Як плавець — правильно вистрибнути, пірнути, пропливти. А народний танець — це душа. Я б на нього дивилася мабуть вічно, на кожен рух. Зараз це те, що нам потрібно», — переконана Ірина.

Зараз танці жінкам із «Особливої» допомагають збирати кошти для наших захисників. 1 липня колектив дав перший благодійний концерт у Шкурупіях, тоді зібрали 7 тисяч гривень, на наступному — вже 11 тисяч. Торік встигли дати кілька концертів, кошти передавали на збори для військових із громади, а також особисто в руки захисникам та їхнім родинам на нагальні потреби. Хоча знаходяться ті, хто докоряє жінкам: мовляв, ви танцюєте, а хлопці у шпиталі лежать. «Кажу: не там ви шукаєте зраду, не в нас. Я не вмію тримати автомат, не можу на повну силу волонтерити, бо сама виховую дитину. А завдяки благодійним концертам я можу підтримати наших захисників, — говорить Ірина Білохвіст. — І коли з Тетяною Олегівною після концертів роздавали зібрані кошти батькам наших військовослужбовців, не забуду мамині очі і її слова: «Не так важливі ці гроші, як те, що про нас згадали. Я ж йому хоч посилочку надішлю».

Нині вся творчість і всі зусилля — на допомогу ЗСУ. У тому, що культура — це зброя, Іра переконана, як ніхто. Із сусідом «за порєбріком» не хоче мати нічого спільного, навіть свят. Бо навіть родичі, які живуть у росії, за любов до України називають націоналістами і фашистами. Тому попрощалася із ними і перестала спілкуватися. «Ну хто такий націоналіст? У них це лайливе слово. А насправді ж це людина, яка любить своє — країну, мову, культуру».

Культура має значення. І мова, і віра. І навіть українські танці. Особливо вони, бо вони — у генах. Це підтверджують і малі вихованці Ірини Білохвіст. Хореограф згадує, як якось увімкнула на підготовчих заняттях музику. Після кількох пісень заграв гопак. Коли вона повернулася до дітлахів, ті вже пішли в танок — стрибали, хлопці присідали. А вони ж ще гопак навіть не вивчали. «Воно в крові. Це не можна зупинити. Бо ніхто не танцює так гопак, як ми, ніхто так його не відчуває. Це те, що в нас у генах, що ворог у нас не забере», — додає наша героїня.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA