Лауреатка Шевченківської премії Домна ЄФРЕМОВА: «Потрібно дуже любити свою роботу — тоді легко вдається все, що робиш»

Сьогодні у рубриці «Ретроспектива» ми вирішили згадати цю чудову жінку й майстриню. Тим більше, що автору цих рядків пощастило зустрітися і поспілкуватися із легендарною землячкою у останній мирний 2021 рік напередодні великої війни. До вашої уваги — розповідь про килимарницю, яка з’явилася з-під пера після тієї зустрічі.

Можливість поспілкуватися з такими людьми, як Домна Федосіївна — не лише за честь. Це — мов доторкнутися до легенди. У далекому 1986 році четверо решетилівців стали лауреатами Шевченківської премії: двоє художників — Надія Несторівна Бабенко та Леонід Самійлович Товстуха, і дві працівниці фабрики художніх виробів імені Клари Цеткін — Галина Савівна Бондарець і Домна Федосіївна Єфремова. Іменитій килимарниці в лютому (2021 рік — Авт.) виповнилося 85 років. Вона вже давно не тче гобелени і не вив’язує вузлики килимів — здоров’я заслуженої майстрині народної творчості у 2004 році підірвав інсульт. Проте охоче згадує про фабрику, що стала сенсом її життя, й уважно стежить за новинами про відродження колись потужного підприємства, слава якого свого часу гриміла далеко за межами України.

Килимарницею стала, бо не діставала до педалей ткацького верстату

Повоєнне дитинство малої Домни було важким. Його й дитинством важко назвати, бо ще того зазнали лиха — діти пухли з голоду, працювати доводилося на рівних із дорослими. А окрім Домни у родині було ще двоє дівчаток — і всіх трьох, як могла, мама виховувала й ставила на ноги сама, без батька, котрий так і не повернувся додому з війни.

«Мама навчала нас усього, що й сама уміла — вишивати, ткати, — згадує Домна Федосіївна. — Льон вирощували, то мама і нас привчала із веретеном працювати, щоб сукати нитки. Мама працювала у колгоспі — робота важка, за трудодні. А діти колгоспників у ті часи фактично були кріпаками: із села їх нікуди не випускали, паспортів не давали. Тому було справжнім щастям потрапити на роботу на фабрику».

Як такої фабрики у Решетилівці тоді ще не було — Домна застала артіль «Троянда». Саме туди вона пішла працювати після закінчення «семирічки». Дівча мріяло стати ткалею, проте мала Домася у свої 14 років була дрібненькою і найменшою зростом у класі, так що дівча не діставало ногами до педалей верстата. Тому й відправили її у цех килимарниць, де зріст великого значення не мав. Працювали килимарниці тоді у старому приміщенні колишньої конюшні, де встановили верстати, поруч із річкою, біля електростанції.

«На роботу я прийшла неуком. Майстром килимової дільниці тоді була Лісова Катерина Іванівна. То була доволі своєнравна жінка, дуже сердилася бувало, — згадує Домна Федосіївна. — Як ідеш до неї хоч розкольоровку брати чи поміняти щось, то обов’язково придивлялися: ану, у неї на лобі жили не напнулися? Як бачили сині такі жилки, що аж пульсували, то значить краще не підходь. Бо буде дуже сердитися. Можливо, життя у неї було таке складне. Проте наставницею вона була хорошою, навчала всіх премудростей, зокрема, і як виготовляти ворсові килими. Гладкі гобелени ткали, а для ворсових килимів потрібно було вузлики в’язати вручну. Багатьом іменитим майстриням вони не вдавалися, тому вирішили набрати молодих дівчат і навчити їх робити ці ворсові килими. І оце й мені випала така доля — виготовляти килими, які ні в кого не вдавалися. Ми навчилися так швидко ті вузлики в’язати, що до нас приїздили звідусіль — вивчали й дивувалися, як швидко й майстерно ті килими робимо. А дивуватися ж нічому: очевидно, потрібно дуже любити свою роботу — тоді легко вдається все, що робиш».

Синя квітка із жовтою серединкою вважалася проявом націоналізму

У трудовій книжці Домни Єфремової — єдиний запис: фабрика художніх виробів імені Клари Цеткін. Свою роботу жінка дуже любила. Старша донька Тетяна згадує, як мама прибігала з фабрики на обід, поралася по господарству, кидала у кишеню шматок хліба — і бігла голодна назад на фабрику. «Отак все на льоту, все в роботі, спокою не було. Жодного разу не їздила у відпустку», — додає донька. Проте саме завдяки фабриці Домна лишилася в Україні й не поїхала до росії — на батьківщину чоловіка. Із Сергієм жінка познайомилася в Решетилівці. Той проходив строкову службу у військовій частині неподалік, до Решетилівки потрапив на сільгоспроботи. Юнак і дівчина закохалися, вирішили побратися, і Сергій запропонував Домні поїхати до нього на батьківщину. «А я категорично сказала, що фабрики не покину», — коментує жінка. Отак Єфремови й лишилися в Решетилівці, а у 2020-му відсвяткували залізну річницю подружнього життя.

Майстриня зізнається, що за життя у роботі було всього: помиляються не лише недосвідчені учениці, а й знані рукодільниці. А тому виткані килими доводилося «правити» — розшивати, вирізати нитки, виправляючи огріхи. Домна Федосіївна розповідає, як одного разу потрапила у Києві на виставку, побачила на ній свої роботи. «Підійшла до килима — добре пам’ятаю, де помилку робила і що переробляла», — розповідає майстриня. Килими, виткані майстерними руками Домни Єфремової, напевно, є у всіх куточках світу. Сама майстриня давно втратила лік своїм роботам, та власне, й не вела його ніколи. Зате пишається своїми ученицями — їх у майстрині, як того макового цвіту. Свого часу вона очолювала школу наставництва, що діяла при фабриці. Щороку вихованки місцевого художнього ліцею (а заклад випускав дві групи килимарниць) проходили переддипломну практику на фабриці під керівництвом Домни Єфремової.

Проте жінка не лише килими ткала, а й могла замінити художників на фабриці. Так і робила, коли ті їхали у відрядження, бо мала ще й тонкий мистецький хист, відчуття кольору. Уміла ті кольори підібрати й розкласти у палітру, необхідну для роботи килимарниці.

«А от українську розцвітку не дозволяли ставити. Щоб жовте біля синього — не дай Боже поставити. І ми вже знали: якщо квітка синя, жовту серединку у жодному разі не можна робити. Звісно, абсурд, але то вважалося проявом націоналізму, хоча це було елементарне поєднання кольорів. А так говорили, що смак маю, бо коли сама ставила розкольоровку, то художники говорили: можна й так», — розповідає про ті часи майстриня.

«Ну як це так сидіти? Та у мене самі руки просяться в основу»

За цей талант, за неймовірну кількість майстерних робіт у березні 1986 року Домна Федосіївна отримала Шевченківську премію. Нагороду в столиці вручали урочисто, земляків прийшов особисто привітати ще один Шевченківський лауреат — письменник Олексій Дмитренко.

У 1991 році Домна Федосіївна пішла на заслужений відпочинок. Та довго на пенсії вдома не всиділа: керівництво фабрики попрохало майстриню повернутися на виробництво. На той час у підприємства було стільки замовлень, що працівниці не встигали їх виконувати. Тому гобелени й килими ткали навіть «надомниці». Домна разом зі старшою сестрою теж вдома виконували замовлення. До слова, долі всіх трьох сестер були так чи інакше пов’язані із фабрикою. Двоє старших були килимарницями, молодша розпочинала вишивальницею та потім перебралася до Дніпра.

Офіційно на пенсію майстриня пішла лише років за 5. Проте ще довгий час в’язала вузлики — виготовляла ворсові килими родичам, дітям та онукам на спомин. «Невістка говорить, що від килима, який мама подарувала моєму синові, неймовірна енергетика йде, — говорить донька Тетяна, котра зараз доглядає за матусею. — Бо робилося руками, з добром. Тому й енергетика світла у цих робіт. Доки могла, мама робила килими. Як запитувала у неї, коли вона вже відпочине, та лише перепитувала: «Ну як це так сидіти? Та у мене самі руки просяться в основу».

Найбільший скарб — не статки, а дружня родина

За своє довге творче життя решетилівська майстриня статків не надбала. Жила з родиною у непоказній хатинці, що ховається у затишку садка якраз неподалік колишньої фабрики. Та головне багатство жінки — її родина. Поруч — коханий чоловік, з яким душа в душу прожили щасливі 65 років. На запитання про секрети такого довгого подружнього життя, жінка відповідає просто й щиро: «Потрібно вміти прощати, довго не сердитися один на одного». Донька Тетяна додає, що батьки були прикладом для своїх дітей, завжди все робили разом. Нині Тетяна Сергіївна доглядає тата з мамою, молодша — Надія — часто навідує батьків, допомагає сестрі. Та, певно, найжаданіші гості у цій затишній хатині — двоє онуків та п’ятеро правнуків. Вони для Домни Федосіївни та Сергія Івановича — найбільший скарб і найдорожче багатство.

…Через недугу майстриня не бачила на власні очі, як руйнувалося її підприємство. Донька Таня розповідає: «Я їй тоді говорила: „Добре мамо, що ви не бачите, що сталося з фабрикою“. Бо то ж було її життя»… Знана решетилівська майстриня стежила за новинами про фабрику. Уважно читала, що пишуть у місцевих газетах, спрагло ловила останні новини про діяльність Всеукраїнського центру вишивки й килимарства — і раділа кожній хорошій новині про фабрику, якій присвятила все своє життя…

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA