Дбають не лише про власний добробут, а й про добробут села
Молоде подружжя Пилипенок розвиває власну справу у рідному Остап’ї.
«Моє село, моя колиско, у тебе радість переллю. З тобою і пора приходить жнивна і перше зерня падає в ріллю… Село моє, для мене ти єдине. Для мене ти найкраще на землі. Частинка серця і країни…». Ось ці рядки спали мені на гадку, коли я познайомилася з молодою сім’єю Пилипенок із мого рідного села Остапֹ’є.
А скільки гарних слів сказали про них односельці!
«Пам’ятаю Іру і Віталія ще маленькими школяриками. Вони навчалися в одному класі, а я була їх першою вчителькою. Як зараз бачу допитливу, доброзичливу дівчинку, яку в класі всі любили. Їй все було цікаво, вона тяглася до знань. Віталій під стать Іринці — добрий, уважний, старанний, товариський, — пригадує Надія Іванівна Антоненко. — Іра була старостою класу».
Уже тоді проявлялися її лідерські здібності. Вона чудовий організатор, відповідальна, активна, ініціативна, цілеспрямована, розповідає класний керівник Тетяна Петрівна Вовкоріз: «Це з її ініціативи в нашій школі запровадили традицію робити велике фото класу і прикрашати його вишитим рушником з іменами всіх випускників, першої вчительки і класного керівника. Навчалася Іра на відмінно. Після школи закінчила Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка. Та вона не лише розумна, роботяща, гарна господиня, до речі, вміє гарно шити, а й прагне, щось зробити корисне для села. З нею завжди приємно поспілкуватися. У нас в класі переважали хлопці, серед яких Віталій вирізнявся веселістю, дотепністю, добродушністю, щирістю. Він доладній, трудолюбивий. Після школи закінчив Хорольський агропромисловий коледж. Мені дуже імпонує ця молода сім’я — сучасна, європейська».
Іра і Віталій — ділові, креатині, небайдужі, наполегливі, прагнуть досягати всього працею, докладаючи всі свої здібності. Варто сказати, що їхнє кохання перевірене роками, бо почали зустрічатися ще в шкільні роки.
«Дбати не лише про власний добробут, а й про добробут села», — таке життєве кредо в подружжя Пилипенок. Щоб, як кажуть, «стати на ноги», вони деякий час працювали за кордоном. Мали можливість там залишитися, але душа рвалася не просто в Україну, а в рідне Остап’є. На моє запитання, чому повернулися сюди, адже могли будувати сімейне гніздечко і в місті, Ірина сказала: «Тут все рідне, рідний дім. Тут народилися, виросли…».
Саме тут, на малій батьківщині у Пилипенок народилася донечка, тут розпочали власну справу — напередодні цього нового року відкрили магазин-кафетерій, який назвали «Рідне село».
«Є молодь пасивна, а ось Пилипенки йдуть у ногу з часом, — зазначає староста села Сергій Дурицький. — Вони прагнуть розвитку. Ставлять перед собою мету і прямують до неї. Нині, коли в країні йде війна, багато хто опустив руки, але не Пилипенки. Ми їх намагаємося підтримувати. Міська рада виділила їм невелику земельну ділянку, на якій вони облаштували магазин-кафетерій. Відкривши власну справу як приватні підприємці, створили ще й робочі місця, сплачуватимуть податки до бюджету… Скажу більше за Віталія. Він користується авторитетом серед місцевої молоді. На нього завжди і в усьому можна покластися. Приміром, потрібно покосити, прибрати на території сільської громади, він завжди відгукнеться. Можна навести чимало інших подібних прикладів».
Живе подружжя разом з татом і мамою Віталія — Іваном Федоровичем та Лідією Миколаївною, для яких є надійною підтримкою. Турботливо ставляться і до мами Ірини Тетяни Анатоліївни. Поважати старших, бути до них уважними, цінувати родинні зв’язки, а ще бути людяними, роботящими — так виховували батьки сина і дочку. І їх наука дала плоди.
Людмила Дядченко