«Я хочу, щоб мої картини були в кожній хаті»
Сьогодні піде мова про неординарну людину — художника Михайла Миколайовича Луценка, який народився 12 липня 1892 року в селі Сухорабівка.
З малих літ він бачив неповторну красу рідного краю, яку потім передав у своїх самобутніх творах. У родині рано помер батько, і на плечі Михайла лягли турботи про сім’ю. Він рибалив, ходив на полювання. Закінчив три класи церковно-приходської школи. Коли почалася Перша світова війна, 22 річного юнака призвали до армії. Був тяжко поранений.
Після війни повернувся додому і почав малювати фарбами на фанері і полотні. З-під пензля художника виходять портрети, натюрморти, пейзажі. Їх сюжети — зарості очерету та берізки на березі річки Псьол, вулички рідної Сухорабівки.
Власної сім’ї художник не мав, але коли в 1937 році його брата Сергія, який працював головою колгоспу в селі Свічкареве (нині Кобеляцького району) було репресовано, він забирає дружину та доньку брата до себе і піклується про них.
У роки Другої світової Михайло Луценко знову опиняється на війні. Разом з односельцем Василем Віхренком мобілізований до взводу при авіаполку. Одного разу напоровся на міну, отримав важке поранення і залишився скаліченим на все життя.
У післявоєнні роки працював бригадиром риболовецької бригади. Михайло Луценко мав багато друзів, та найкращими з них були Іван Федорович Горгола, Василь Григорович Горбань та Олексій Григорович Гудзь.
Вийшовши на пенсію, отримував лише 12 рублів. Тому придбати матеріали для малювання він не міг. Полотно для картин було дорогим, тож художник використовував замість нього фанеру з ящиків, які брав з магазину. Свої картини він дарував людям, а якщо і продавав — за символічну плату (на матеріал та фарби). Любив грати в шахи та багато читав.
7 травня 1981 року у віці 89 років Михайло Миколайович помирає. Хата, повна картин, залишилася пусткою. Осиротіла. Колись він казав: «Я хочу, щоб мої картини були в кожній хаті». Його мрія здійснилася, майже в кожній хаті його села залишився витвір художника.
Юрій Кісіль