Ігор Сердюк: вільна людина, бунтар, Герой Небесної Сотні

Один із Небесної Сотні. Легенда, якій назавжди 44. Вільний духом, бунтар, людина, що не сприймала систему і якій було тісно в рамках. Він любив свою країну, родину, доню і дружину. Слухав рок-музику, гнав разом із вітром на байку назустріч світанку, захоплювався дайвінгом і відпочинком на природі, був затятим мандрівником. Це все — про Ігоря Сердюка із Кременчука, одного із Лицарів Небесної Сотні. У пам’яті зринають його світлини з Майдану — дещо суворий імпозантний сиволочолий чоловік, у мазепинці із тризубом, червоним шарфом-арафатці на шиї і синьо-жовтим стягом у руках. Він поїхав до Києва одразу після розгону студентів 30 листопада 2013 року. Загинув 18 лютого 2014-го під час протистояння у Кріпосному провулку в урядовому кварталі від кулі снайпера. Цього тижня українці вдесяте вшановували пам’ять Героїв Небесної Сотні, тож ми й вирішили нагадати, як жив, кохав і як загинув один із Лицарів тепер вже чималого Небесного воїнства, що стоїть на сторожі України.

Нащадок козаків із тату Че Гевари

Промислова столиця Полтавщини — Кременчук — завжди була перважно російськомовною. Проте Ігор Сердюк виріс у патріотичній українській родині. Його батько, Микола Петрович — завзятий, емоційний український націоналіст, Ігор був більш зважений та поміркований. Він щиро пишався етимологією свого прізвища: за часів Гетьманщини сердюками називали козаків-піхотинців, які, окрм іншого, забезпечували охорону гетьмана. Тож Ігор часто розповідав людям при знайомстві, що сердюки складали гетьманську гвардію — еліту козацького війська.

З молодості Ігор цікавився постаттю Че Гевари, купував книги про життя відомого кубинського революціонера. Для нього Че був символом протесту і боротьби. Тому саме його зображення витатуював на грудях ще задовго до того, як образ Че Гевари став мейнстрімом. Іншим татуюванням, яке зробив собі Ігор, був запханий за пояс пістолет.

Близькі та знайомі Ігоря згадують його здатність нестандартно мислити, чудове почуття гумору. Був щирим, при потребі — саркастичним або й зовсім недипломатичним, особливо коли йшлося про речі, які мали для нього насправді важливе значення.

Близький друг Ігоря Андрій Тирса так згадує про товариша: «Найбільше в його характері мені імпонувала щира прямота. Він не підшукував інтелігентних епітетів і метафор. Збирав у себе гучні компанії, через нього багато людей перезнайомились і стали друзями. Був гучним, правдорубом, завжди говорив в очі те, що думає. Не терпів несправедливості і завжди намагався з нею боротися. Захоплювався історією, був великим патріотом і любив Україну, але ненавидів державну владну систему, як структуру обмежень свобод, що мало змінилася за пострадянський період і зневажав політиків. Хіба з повагою відгукувався про Вячеслава Чорновола».

З початку 90-х років Ігор був учасником патріотичних мітингів у Кременчуці, активно включився у боротьбу за відродження українського прапора. Після одного із таких заходів вирізав із бронзи невеличкого тризуба і з того часу носив його з собою.

Підтримував Помаранчеву Революцію, хоча Кременчук у той час був переважно біло-блакитний і стояв за «регіоналів». Януковича, який свого часу сидів у колонії в Кременчуці, на тих виборах підтримали майже 42% відсотки мешканців наддніпрянського міста. Натомість Ігор Сердюк із друзями їздили колонами автівок з помаранчевими стрічками, намагалися блокувати в’їзд в місто кортежу Януковича. Хоч і розуміли марність таких дій, проте альтернативи не було.

Захоплення підводною рибалкою стало справою життя

Вільний дух Сердюка давав про себе знати навіть у буденних речах, як от робота. Рідні згадують: Ігор ніколи не мирився із самодурством «начальників», тому довго на роботі не затримувався, змінив чимало робочих місць. Проте роботи ніколи не цурався та й умів заробляти гроші. Любив працювати руками, тому часто допомагав друзям і знайомим — комусь збирав меблі, іншому виготовляв вироби з кераміки. Пробував себе у різних сферах, проте не хотів працювати на когось.

Свого часу працював звукорежисером на «Відкритому радіо». Адже музика була однією із головних пристрастей Ігоря. Бунтар по натурі, він і музику обирав відповідну — це був радянський і пострадянський музичний андеграунд, звичайно рок, як музика свободи і символ спротиву системі. Після фестивалю «Червона Рута» 1989 року, Ігор почав слухати українських виконавців — «Сестричку Віку», «Братів Гадюкіних», далі пішли ВВ та інші.

Та справжньою пристрастю стало захоплення підводним полюванням, яке відкрив для себе в останні роки життя. Разом із товаришами Ігор навіть займав призові місця на всеукраїнських змаганнях, брав участь у міжнародних. «Це було його життя, адже обожнював природу, воду, — згадує донька Ігоря, Олександра. — Мав все оце спорядження, сидів на всіляких форумах. Був там зіркою, писав цікаві статті, огляди про те ж спорядження. Цим жив. А ще по життю взагалі все любив робити руками. Він собі майстрував гаманці шкіряні, шкіряні брелоки».

Друзі, з якими займався підводною риболовлею, дали йому псевдо Сердитий, але попри це згадують, що добрішої людини, ніж Ігор складно було відшукати. Згодом захоплення стало справою життя: разом із товаришем Ігор започаткував фірму з продажу спорядження для підводного плавання.

«Я тут стою, щоб ти могла спокійно жити далі»

Їхня з дружиною Іриною love-сторі розпочалася ще в дитинстві. Вони — мов ті нерозлучники, завжди були разом. Донька в інтерв’ю для «Кременчуцької газети» розповідала, що тато з мамою знайомі були ще зі школи, завжди були друзями. «Якось тато розповів, що помітив маму там чи в шостому, чи якомусь іншому класі. Їх життя розводило, зводило», — говорить доня. Проте вони душа в душу прожили у шлюбі більше 20 років.

Ігор любив подорожувати, їздив з родиною і друзями до нашого, українського Криму. Там переважно віддавали перевагу романтиці «дикого» відпочинку вільних людей — жили в наметах на березі моря. «Був легкою на підйом людиною, запросто виживав у природних умовах: заночувати десь у лісі для нього не було проблемою» — згадував молодший брат Володимир.

Коли Ігор після розгону студентів вирішив їхати до Києва на Майдан, дружина не зупиняла. «Вона з розумінням ставилась, знала, що батько — та людина, що як вирішив, так і буде. Бабусі не казали до останнього, до Різдва, принаймні точно. А він поїхав у Київ наприкінці листопада», — згадує донька. Олександру, яка на той момент була студенткою, тато до Києва не пустив. Сказав лише: «Я тут стою, щоб ти могла спокійно вчитися, спокійно жити далі. Тобі сюди не треба». Він привозив з Києва у Кременчук різну патріотичну символіку, і донька одягала її на одяг, чіпляла на сумку, роздавала в університеті.

В Києві збирався бути до самого кінця, за його ж словами: «поки не повісимо Яника на ялинці».

Перебуваючи на Майдані, Ігор, за спогадами дружини, змінився. Став більш врівноваженим, спокійним. До нього з великою повагою ставилися побратими, дослухалися до його слів і думки. Там, на Майдані, він потрапив у своє середовище — тут була неймовірна енергія і концентрація Людей близьких за духом. Своїх. Тих на кого можна було покластися і опертися, з ким не страшно було стати до бою.

«Вбивали насамперед яскравих людей… А Ігор Сердюк був дуже помітним»

На Майдані Ігор Сердюк був у 9-ій сотні самооборони: будував і охороняв барикади, виходив на нічні чергування. Іноді разом із побратимами по сотні охороняв майданівців під час виходів на різні акції. Виконував функції прапороносця, тож його часто можна було побачити із прапором самооборони в руках. Він був наставником для молоді.

А коли на Майдані почалася гаряча фаза протистояння на Грушевського, намагався стримувати найбільш «гарячі голови» аби не лізли у сам епіцентр. Чи думав тоді, що загине? Донька згадує, що тато часто говорив про смерть, жарутвав про неї. Мовляв, якщо й помре, то помре молодим. Дещо чорний гумор, але до нього рідні звкили. Таке філософське ставлення до життя і смерті пов’язували з нещасним випадком, що стався з Ігорем ще в дитинстві, коли разом із другом Сашком поплив купатися на Зелений острів. Ігор почав тонути, товариш Сашко його врятував, але сам загинув.

Останнім днем життя Героя стало 18 лютого 2014 року. Того дня зранку тисячі людей рушили мирним маршем до Верховної Ради, але дорогу їм перекрили кордони беркутівців і озброєних бандитів. Ігор йшов із прапором.

Про те, як розгорталися події, згадує побратим Андрій Бабко: «18 лютого в повітрі в центрі Києва висіло щось таке важке, як перед грозою. Вишикувавшись у великі колони, ми рушили в бік будівлі Верховної Ради… Стали підходити до перехрестя вулиці Інститутської і провулка Кріпосного, бо там уже все було в диму, як на справжній війні. І тут розпочався такий «заміс» — поранили одного з наших, другого, третього… Було зрозуміло, що за розгін Майдану взялися професіонали: «беркутівці» пускали в хід і каменюки, і «коктейлі Молотова».

«Ми з хлопцями, захищаючись, прикривалися щитами, — розповідає інший побратим, кременчужанин Василь Хохлов. — Хлопці нам почали кричати, що беркут пішов у наступ й ми побігли на підкріплення. Ігор стояв біля мене. Вони нас спочатку закидали газовими гранатами. Мені граната прямо під ноги потрапила, я тоді був у шоломі й порошковий газ почав виїдати очі. Коли я зняв шолом — Ігор вже лежав. Там був настільки великий шум навколо, але я чув як з нього текла кров фонтаном. Куля потрапила у перенісся… Беркут почав нас відтісняти, а Ігоря забрала швидка… Аж волосся дибом стає, як згадаю криваві події того дня. Після Революції гідності я добровольцем пішов на фронт, півтора року воював на передовій і взагалі не думав, що повернуся звідти живим. Але, знаєте, навіть там не було так страшно, як на Майдані. Бо на війні я мав автомат, гранати, тобто міг себе захистити. А там ми стояли із самими дрючками. По нас стріляли, як по мішенях у тиру, а ми нічого не могли зробити. Думаю, вбивали насамперед яскравих людей, котрі чимось виділялися на тлі інших. А Ігор Сердюк був дуже помітним. Впадали в око його головний убір — шапка-„бандерівка“, червоний шарф на шиї. До того ж, будучи прапороносцем 9-ї сотні, Ігор увесь час тримав у руках прапор. Тобто не мав навіть палиці, щита й шолома — був абсолютно відкритим…»

Ігор Сердюк загинув близько 13-ї години дня 18 лютого на розі Кріпосного провулку та вулиці Інститутської. За офіційними даними ГПУ його вбило свинцевою картеччю із рушниці Форт-500. Використання таких набоїв під час мирних заходів заборонене українським законодавством. Згідно даних експертизи сліди свинцю знайшли у рушниці, яка була закріплена за беркутівцем Олександром Бєловим.

Харківських беркутівців Олександра Бєлова і Віталія Гончаренка, якого також підозрюють у співучасті у вбивстві Ігоря Сердюка, Сергія Шаповала і Володимира Кіщука та пораненні щонайменше 20 людей, було спершу арештовано, а згодом відпущено «доблесним» українським судом наприкінці 2016 році. Вони обоє втекли до Росії у 2017 році…

P.S. В останню путь Ігоря проводжали тисячі мешканців Кременчука. У труну поклали його протигаз і шолом з Майдану з написом «Тільки перемога!». «Єдине, пригадую, що портрет батька ніс Назар Ярошенко, син наших знайомих, — згадує донька захиблого Героя.- Йому на той час було 13-14 років, а то навіть менше. Зараз Назар в третій штурмовій бригаді. Думаю, що якби батько не загинув, то теж був би на війні. Впевнена, що ще коли було АТО, то тоді б пішов туди. Просто був такою людиною, що не міг стояти осторонь, коли відбувається щось несправедливе, щось канонічно неправильне».

Дружина Ірина пережила коханого на 5 років — померла у 2019-му через онкологію, так і не дочекавшись справедливого покарання для вбивць свого чоловіка…

Іменем Ігоря Сердюка у Кременчуці назвали одну з центральних вулиць міста — колишню Жовтневу. У пам’ять про нього встановлено дві меморіальні дошки. Нашого земляка посмертно нагороджено званням Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності. А ще в області започаткували стипендія імені Ігоря Сердюка. Її вручають учням, студентам та молодим вченим. Ця стипендія — не лише за успіхи в навчанні, а й за активну громадянську позицію, для молоді, яка волонтерить та поширює у суспільстві ідеї гідності та свободи. Цього року стипенцію отримуватимуть 30 кращих юних мешканців Полтавщини, шестеро з них — із Кременчука.

… Для доньки Олександри тато на завжди залишиться не тим суворим чоловіком, що на світлині з Майдану, а усміхненим і життєрадісним, вільним, мов вітер, нескореним бунтарем.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA