Ігор Гмиря: «Автентичні назви дуже цікаві, їх варто було б зберегти»

Про логіку пошуку нових назв для старих вулиць, аргументи для тих, хто застряг у «совку» й навіть повномасштабна війна не примусила вибратися їх із радянської бульбашки, ми говорили із вчителем історії Ігорем Гмирею. Він — представник робочої групи, що займається перейменуванням вулиць у громаді. І, як сам жартує, разом із головним архітектором міста Олегом Приходьком зараз чи не найбільше вислуховує претензій від земляків та займається роз’яснювальною роботою.

— Ігорю Олександровичу, з якими претензіями решетилівці найчастіше зупиняють на вулиці?

І. Г. Окрім двох-трьох чоловік, які традиційно розповідали, що «вам робити нічого», більшість все таки була готова до перейменування. У опонентів відмовка традиційна — нехай воно буде, чого його ото чіпати. Турбувало питання фінансових витрат. Мовляв, потрібно змінювати документи, коли буде перейменовано вулицю. На скільки знаю, це більше стосуватиметься підприємств — їм доведеться міняти документи. А от щодо звичайних мешканців, то нічого змінювати не потрібно. Я живу на вулиці Покровській, колишній Леніна. То до цього часу не змінювали жодних документів. Лише в паспорті, коли потрібно було вклеювати нове фото, поставили принагідно штамп, що я тепер живу на вулиці Покровській.

— Найабсурдніше запитання, яке довелося чути з приводу перейменування?

І. Г. «А от коли влада зміниться, то тоді доведеться й вулиці перейменовувати назад»? У мене виникає питання у відповідь: а ви що москалів чекаєте? Коли люди таки запитують, то кого вони тоді насправді чекають? Днями спілкувалися зі знайомою, котра читала коментарі у соцмережах під постами про перейменування вулиць. Зауважила: була переконана, що з війною совок у головах таки зміниться. Тут, на Полтавщині, дуже важко міняти, бо совок, на жаль, вибивається вибухами. А нас Бог милував.

— Тому й лунають зауваження на кшталт «не на часі»?

І. Г. А коли нарешті те «на часі» настане? Коли москалі заходять в українські міста, перше, що вони роблять — відновлюють пам’ятники Леніну, буквально склеюють їх до купи й встановлюють. Наші хлопці ще на «Азовсталі» давали бої, а вже з’являлися фото та відео, де вороги вставляли у назву «Маріуполь» російські літери. Вони вперто повертають у захоплених населених пунктах радянські назви вулиць. Хто-хто, а москалі в плані промивки мізок та пропаганди попереду всього світу й ми тут відстаємо. Ми давно б мали позбутися імперської та радянської спадщини, давно мали б це зробити. Скажете, ну що та вулиця Пушкіна в українському місті? Чи й не проблема, здавалося б? Але ми таким чином нехтуємо своєю історією і показуємо, що нам без різниці, як вулиця називається. Свого часу у Решетилівці змінили назву вулиці Леніна. Для багатьох літніх людей ця назва у побуті такою й лишиться. Але я зараз керівник 5-го класу, це діти по 12 років, то вони вже не знають, де ця вулиця Леніна, для них вона — Покровська. Тому ми не повинні говорити про себе, старше покоління, бо, як не цинічно це звучить, ми вже відіграний історичний матеріал і повинні думати про майбутнє.

— А як щодо вулиці Бандери?

І. Г. Звучить красиво і зараз модно, та я прихильник того, аби в назвах вшанувати історію власного краю. Нині багато поміркованих людей говорять, аби назви вулиць були нейтральні — Сонячна, Затишна, Дружня. Я пояснюю, що таких Сонячних сотні й тисячі по країні. А ми повинні мати свою автентичність. Це як свого часу добивався, аби День міста святкували у травні, бо в нас вся Полтавська область відзначала дні міст та селищ 23 вересня. А ми тепер маємо своє, власну історію. Для прикладу, вулиця Загатчанська — це наша знахідка. Її згадують ще у Рум’янцевському списку (перепис Лівобережної України за полками 1764-1769 років. — Авт.). Проблема в тому, що інформація про полтавський полк знаходиться в Києві, в архіві й ще не оцифрована. Читав роботу Юрія Волошина щодо Полтави — на 1771 рік описано майже всі вулиці у місті. У цьому Рум’янцевському списку є й Решетилівка, щоправда не оцифрована. Ми знайшли дві вулиці — Загатчанську та Введенську. Остання — там, де знаходиться церква. Але місцевим жителям назва не сподобалася, вирішили назвати Цибулівська. І людям тепер ця назва теж не подобається. От на жаль, у нас поняття демократії сприймається, як анархія: хочу якось, але не знаю як.

— Місто козацьке й давнє, так само і з назвами.

І. Г. Так. Існує цілий список автентичних давніх назв. Ми мали своє, але радянська влада, коли прийшла, безжально знесла все до біса, всі автентичні назви, назвавши вулиці іменами Горького та Пушкіна. Пропагандистська машина працювала жорстоко й нікого не питали, чого хочуть люди.

— До слова, а чого хочуть мешканці громади? Пропонували власні назви для перейменування?

І. Г. Приємно, що люди таки трішки заворушилися. Можливо, ця активність дещо деструктивна за принципом «ми не хочемо так, нам аби простіше». Проте є й не погані приклади конструктивної співпраці. Наприклад, великим успіхом стала вулиця Кобзарна. Були варіанти Боровеньского і Горліса-Горського. Та мешканці наполягли на своєму, насамперед завдяки активності Сергія Тищенка. Робота не один місяць велася, спілкувалися, пояснювали, домовилися про назву Кобзарна й аргументували: саме на вулиці Горького, 1 числиться пам’ятник Шевченку, Кобзарю. Тож логічно, щоб і вулиця називалася Кобзарна. На підтримку цього рішення зібрали підписи.

— Хоча не всі вулиці мають обов’язково носити імена видатних людей, чи не так?

І. Г. Але все одно назва має бути логічною. Для прикладу, коли вулицю Ватутіна називали Левадною, там Бережний пояснював, що ця місцина завжди називалася левадою, тож і вулиця Левадна має сенс. От зараз пропонуємо перейменувати вулицю академіка Павлова на Амосова. Проте люди принесли прохання назвати вулицю Медичною. Вона також має сенс, як і те, що вулиця біля ліцею стала Шкільною. Тобто коли не просто перейменовуємо, але вкладаємо певний сенс, прив’язуємо до місцевості.

— Із Вишневою так не пройде?

І. Г. Бо на вулиці ростуть вишневі садки? Ну так на всіх вулицях у городах росте картопля, то всі тоді будуть Картопляні? По Пушкіна пропонували Сонячну. Та така вулиця вже є, тому потрібно враховувати ще й існуючі топоніми. Абсурд, коли запропонували назвати вулицю ім’ям Ліни Костенко — дай Боже їй ще довгих років життя і творчості. Такі нюанси теж трапляються.

— А як щодо назв на честь загиблих захисників?

І. Г. Тут є певна дилема: ми не знаємо, скільки ще ця війна триватиме, а з іншого боку не дуже хочеться перетворювати міста й села на своєрідний цвинтар. Тому наприклад, назвали вулицю ім’ям Миколи Закарлюки, зважаючи на той факт, що це перший земляк, який віддав своє життя за свободу країни вже у сучасну епоху. Те ж стосувалося Романа Діллера і Романа Нетеси. Щодо вулиці В’ячеслава Убийвовка — це було звернення жителів Лобачів.

Проте варто враховувати ще й юридичну колізію. Оскільки, згідно закону про географічні назви, називати іменами людей, які відійшли в засвіти, ми можемо лише через рік після їхньої смерті. Хоча бачив, що дуже часто в містах називають вулиці на честь загиблих хлопців, не дотримуючись цих вимог. Чи матиме це правові наслідки, потрібно буде уточнити у юридичному відділі. Як і той момент, чи зможемо відіграти назад вже фактично прийняте рішення. По більшості вулиць претензій немає, проте з приводу деяких все-таки питання виникають. Дуже шкода, якщо назву вулиці Загатчанська (колишня Матросова) змінять, бо дуже хотілося б аби сучасне місто мало історичний зв’язок із козацькою Решетилівкою. Бо автентичні назви дуже цікаві, їх варто було б зберегти. Ми дуже часто кидаємося із крайнощів у крайнощі, вдаємося до європейських традицій. Та врешті-решт, у нас була Решетилівська сотня, тож має бути збережена наша решетилівська автентика.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA