Родина Бойко: коли волейбол — це захоплення, робота і саме життя

Якщо коротко й перефразовуючи відому цитату, цю родину можна описати так: «Тато, мама і чотири „Я“ — волейбольна вся сім’я». Знайомтеся — родина Бойко. Тато Петро Анатолійович і мама Галина Михайлівна — тренери з волейболу. Їхні четверо чудових дітей — Олександр, Євгеній і двійнята Анна та Михайлик — професійно в нього грають. Діти виступають за відомі волейбольні клуби, захищають кольори національних збірних України, здобували чемпіонські звання і мають у своєму арсеналі нагороди різного ґатунку як із класичного волейболу, так і з пляжного. Не захоплюватися цією родиною неможливо: через війну вони втратили все у рідній Новій Каховці, та не втрачають сили духу, не опускають рук і продовжують захищати спортивну честь своєї країни.

Як перший тренер закохав у волейбол і в себе

Волейбольна історія сім’ї починалася із пана Петра. Цим видом спорту той захопився ще в дитинстві. У селі, де ріс, у хлопчаків не було можливостей повноцінно тренуватися, тож види спорту обирали за принципом доступності та залежно від погодних умов. Ну а все, що потрібно для волейболу — це натягнута сітка і м’яч. Волейболу не зрадив і коли подорослішав — після армії пішов працювати вчителем фізкультури у сільській школі, викладав волейбол на гуртку. Змінити вчительську роботу на тренерську довелося через 5 років — зі школи його звільнили, бо не мав педагогічної освіти. Та головне, що займався улюбленою справою і вчив дітей не просто грати, а любити волейбол так, як любив його сам. Після року роботи тренером вступив до інституту, отримав фахову вищу освіту.

Свою майбутню дружину теж зустрів завдяки волейболу. Галина тоді навчалася у 8-му класі й потрапила до найпершої волейбольної команди, яку зібрав тренер-початківець. «Спочатку тренування, змагання. Потім з’явилися почуття і так створилася сім’я», — говорить Петро Анатолійович. Для нього цей шлюб — другий, (старший син Микола від першого шлюбу, також займався волейболом, а внук Данило, до війни тільки розпочинав робити перші кроки в волейболі), а для Галини Михайлівни перший тренер став і першим коханням. Дружина зауважує, що саме чоловік прищепив любов до спорту, волейболу і під його впливом вона теж стала тренером і все життя працює у волейболі.

Батьки — тренери, діти — чемпіони

Подружжя Бойків виховує четверо дітей. І всі четверо теж пов’язали своє майбутнє із волейболом. «Так складалося, що коли народилися діти — Саша, Женя, двійнята Аня з Михайлом — наше життя проходило у спортзалі, — розповідає тато. — Дітей брали із собою і на тренування, і на змагання. Вони виросли в залі, копіювали, що робили старші. Їх не потрібно було примушувати займатися спортом. Й не можна сказати, що у них не було вибору. Вибір був, тому що я працював із 2006 року директором спортивної школи, у залі було багато видів спорту. Але все ж таки волейбол переміг».

На запитання чи могли обрати інший вид спорту, старший син Олександр упевнено відповідає, що не жалкував ні разу про свій вибір і не уявляє, як би склалося його життя без волейболу. Професійну кар’єру Саша розпочав у 15 років у харківській «Юракадемії», де відіграв два роки. До слова, у 15 років він уперше зіграв у Суперлізі чемпіонату України з волейболу, а у 18 отримав звання майстра спорту. Нині Олександр грає за лідера чоловічої Суперліги — волейбольний клуб «Прометей» з Дніпра, з яким в минулому сезоні став чемпіоном України, також у минулому сезоні грав за національну збірну України. Його молодший брат Михайло уже в 13-ть мав підписаний контракт і виходив у основі збірної U-18 на позиції ліберо. Зараз разом із середнім братом Євгенієм, Михайло виступає за ВК «Решетилівка». Євгеній свого часу був капітаном збірної України U-18 з волейболу. Аня наразі грає за вінницьку команду «Добродій», яка виступає у жіночій Суперлізі. Усі діти грають не лише у класичний волейбол, а й у пляжний. У 2021 році кожен із них у своїй віковій категорії став чемпіоном України з пляжного волейболу.

«З волейболу пляжного вони беруть все корисне, тому й упевненість така в своїх силах, — із гордістю в голосі говорить про своїх чемпіонів Петро Анатолійович. — Саша й Женя починали грати в парі удвох, бо у Новій Каховці ми не могли набрати команду хлопців з волейболу класичного, тому й вирішили спробувати у пляжному волейболі. Грали, доки не стали чемпіонами й хлопці не могли вже грати разом у одній віковій категорії, бо Саша старший. Тоді кожному знайшли партнера свого віку. Але з 2016-го вони щороку ставали чемпіонами, або призерами чемпіонатів України у різних вікових категоріях. І навіть у декількох. Ця кількість ігор і дає такий результат і впевненість. Вони завжди грали проти старших суперників — це важко, але це дає необхідний досвід і результат». Починаючи з 2018-го і по 2022 роки брати Бойко брали участь в чемпіонатах Європи. У підсумку всіх виступів, Євгеній в 2020 році став чемпіоном Європи в категорії U-18 і отримав звання майстра спорту (хоча на той час йому було лише 15 років), а кращим результатом Олександра стало 5 місце на ЧЄ в категорії U-20 і 5 місце на Чемпіонаті Світу U-19.

Життя, яке зруйнувала війна

Нова Каховка — не волейбольний край, в спортивній школі навіть не було відділення волейболу. Тому у 2007 році подружжю Бойків довелося починати фактично на голому місці. Та до 2022 року своїми силами разом з дітьми та любителями волейболу за підтримки міської влади, вдалося створити дуже потужну спортивну базу, з гарним і світлим спортивним залом і чотирма пляжними майданчиками, на якій щороку проводилось багато змагань, починаючи з місцевого рівня і аж до чемпіонатів та кубку України. Тандем тренерів Бойко розшукували на Херсонщині і за її межами волейбольні таланти, створили волейбольну команду «Берегиня», яка грала у чемпіонаті Другої ліги та кубку України. Петро Анатолійович працював директором місцевої спортивної школи, Галина Михайлівна — тренером. Жила собі родина, виховувала власних дітей, розкривала таланти волейбольних самородків. А ще гостинно приймала команди, які приїздили у Нову Каховку на змагання і збори, збиралися з тренерами, гравцями та друзями на своїй дачі, відпочивали і парилися в бані. Це все було, доки у їхній дім і в Україну не прийшла біда.

«Була дача, квартира, а поїхали з однією сумкою — все залишили. Це дуже боляче», — зітхає пані Галина, — В одну мить втратити все до чого йшли багато років». «Ми виїхали 24-го лютого з Нової Каховки, але знаходилися на правому березі в селі, де раніше жили й працювали, звідки Галина Михайлівна родом, — додає глава сімейства. — Ми були 50 днів там. А потім зрозуміли, якщо не виїдемо, то діти залишили без нічого, а насамперед без волейболу. Спочатку ми не могли виїхати, бо все було перекрите. Але потім люди стали їхати, прориватися, ризикувати. І ми теж вирвалися 14 квітня з області. Але ж там залишилося все. Ми все життя пропрацювали в бюджетній сфері, у нас не було великих зарплат, але ми старались економити, збирали кошти, купили квартиру, дачу. Війна забрала все»…

Бойки виїхали родиною, а потім тренери почали потроху витягувати з окупації і своїх вихованців із волейбольної команди. Усі разом поїхали у невідомість. Жили й тренувалися спочатку в Трускавці, потім — Коломия, Львів. Звісно, що спортсмени звичні до подорожей, тривалих зборів, переїздів. Проте щоразу вони повертаються у рідні стіни, додому. А у Бойків дім лишився під окупацією… До того ж у Львові ще й не пощастило, натрапили на недобросовісну власницю будинку, яка спочатку здала помешкання, а потім вирішила, що 11 людей під одним дахом — то забагато. Насправді ж знайшла клієнтів, які більше запропонували за оренду її будинку. На щастя наша родина спочатку знайшла прихисток у Млинові на Рівненщині, а потім перебралися до Решетилівки.

Пропонували роботу в Києві, але поїхали за дітьми до Решетилівки

Переїзд до Решетилівки схвалили на сімейній нараді. Півтора роки поневірянь і невизначеність родину дуже виснажили, хотілось уже знайти якесь місце, де можна зупинитися на довший час, щоб було де збиратися великою родиною. Пан Петро говорить: батьки поїхали за дітьми, аби бути усім разом. На той момент Євгеній отримав пропозицію грати за ВК «Решетилівка». Містечко їм дуже сподобалося, як і тренувальна база для занять волейболом. Петро Анатолійович зізнається, що торік їм пропонували роботу в Івано-Франківську та Києві, але гору взяла Решетилівка.

«Ми народилися в селі й не дуже любимо великі міста, — говорить Петро Бойко. — Були й раніше пропозиції переїхати в місто — відмовилися. Не подобається шум великих міст, натовп. Нам аби де тихіше».

Йому імпонує, що тут поруч є — річка. Це нагадує рідний дім, Нову Каховку. Там теж мешкали неподалік річки, у теплу пору року разом із дітьми ледь не жили на пляжі — тренувалися, купалися, ловили рибу. «Нова Каховка розташована на березі Дніпра, на набережній кругом б’ють джерела, з яких люди пили воду і купались в них, бо температура води — 12-13 градусів і літом, і зимою, — розповідає Петро Анатолійович. — Багато людей там купалися цілий рік, я також. Але це все було до приходу орди, зараз там весь берег в окопах, ще й був затоплений».

Коли говорить про дім, у голосі чоловіка чути біль. Бо його батьківщину скажений сусід безжально стирає з лиця землі. Петро Анатолійович підтримує зв’язок із рідними, які лишаються у вимушеній окупації. Говорить, що виживати людям там все важче. Уже півтора місяці, як у Новій Каховці окупанти почали вимикати світло, не подають воду. Росіяни влаштовують українцям терор, усіма правдами і не правдами намагаючись впихнути свої паспорти. «Правий берег увесь розбивають, бомблять. У тому селі, де ми жили, не лишилося ні шкіл, ні Будинка культури. Та й будинки мешканців знищують. Дрони скидають вибухівку на все — на будинки, на машини, на людей. Отакі „освободітєлі“. У мене жили там дві сестри і брат — виїхали з села. Бо неможливо там жити. Сестрі в хату прилетіло — згоріла», — додає Петро Бойко.

Зараз родина знову опинилася на своєрідному роздоріжжі. ВК «Решетилівка» завершує виступи у чемпіонаті Суперліги, закінчується сезон і в команді, де Петро Бойко працює помічником тренера, зміниться тренерський склад, ще не зрозуміло чи діти залишаться в цій команді, Євгенія зараз викликали на збір — збірна готується до чемпіонату Європи, він — один із провідних гравців команди. Молодші Михайло та Анна — на «оглядинах» до збірної U-18. «Поки що всі при ділі, окрім дружини, якій ще не знайшли роботу, а що буде в наступному сезоні, ще не знаємо. Час покаже, а поки дуже хочеться зібратися всією родиною, як в недавні добрі часи», — зауважує глава сім’ї. Пан Петро зізнається, що спробували з дружиною набрати дітей на секцію у Решетилівці, проте не вдалося. «Маленьке містечко, школа одна, багато різних видів спорту — відтак, велика конкуренція, — пояснює мій співрозмовник. — А багато дітей просто не хочуть займатися спортом. У нас у Новій Каховці також було складно затягти дітей у спортивну секцію — комп’ютери беруть своє. Але ті, хто пройшов нашу школу, мабуть, не шкодують, що колись пов’язали своє життя з волейболом. Зараз семеро наших вихованців виступають в різних клубах Суперліги, їх ще і залучають у збірні України, один грає у Вищій лізі».

Попри труднощі, втрати і війну вони зберегли головне — одне одного, міцну й дружню родину, де один за одного стоять горою, де не втрачають віру й не опускають рук. І хочеться щиро побажати, аби в Решетилівці у цієї неймовірної родини почалася біла, щаслива смуга в житті.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA