Сумний гумор, який врятував життя Олександра Ковіньки і допомагав пропагував українську мову

Побутує така думка, якщо хочете — майже «міська легенда», що людям, які розважають публіку, примушуючи глядачів-слухачів-читачів сміятися, хихотіти чи щиро й голосно реготати, у житті буває аж ніяк не до сміху. Такий от дивний і підступний жарт долі, яка занурює коміків у драму, а часом і трагедію життя. Це правило працює далеко не завжди й не з усіма. Проте наш земляк Олександр Ковінька відчув сповна іронію долі. А ще — усю міць і безжальність сталінської репресивної машини. Як і Остап Вишня, якого Ковінька вважав своїм вчителем, а в народі Ковіньку називали заступником Вишні, наш земляк відсидів у таборах неозорого Сибіру 21 рік. Якщо не брати до уваги надумане звинувачення, склепане у НКВСівських кабінетах, то сидів за те, що українець. Після повернення додому, в Полтаву, сміливий і розкутий гумор Ковіньки став безпечним, побутовим, проте на любов читачів це аж ніяк не вплинуло. Його любили, його слухали на виступах, читали його книги, які розліталися феноменальними тиражами. Та й сьогодні твори Ковіньки лишаються актуальними, їх залюбки читають зі сцени сучасні гумористи, заливають відео на You Tube. Бо його творчість — про людей і про життя.

Гумор допоміг пережити 21 рік Магадану

Майбутній гуморист народився 13 січня 1900 року в селі Плоскому Решетилівського району на Полтавщині у бідній і багатодітній селянській сім’ї, де виховували аж 18 дітей. Вже у 12 років малому Сашку довелося сьорбнути гіркої наймитської долі. Проте у 2017 році юнак екстерном склав іспити за чотири класи гімназії. Коли Україною покотилася хвиля визвольних змагань, відчайдуха кидало з одного табору в інший. Олександр Ковінько (це його справжнє прізвище, саме з «о» на кінці) вступає у антигетьманський загін. В одній із сутичок з кайзерівськими військами його схопили і віддали до військово-польового суду. Пізніше також потрапив у полон до денікінців разом з Володимиром Сосюрою. 1920 року Олександр Ковінько, тоді вже член партій боротьбистів, опинився в рядах Української армії Симона Петлюри. У 1934 році радянська влада ще пригадає йому Петлюру. Пройшов через польський табір у Познані. Після повернення в 1922 році додому працював секретарем сільради, пройшов курси інструкторів-лекторів Авіахіму, вчився заочно в Полтавському інституті наросвіти.

Друкуватися почав 1926 року — за сприяння Остапа Вишні в газеті «Селянська правда» була вміщена його гумореска «Містки та доріженьки». З 1928 року Ковінька — газетяр, фейлетоніст газети «Більшовик Полтавщини» (нині «Зоря Полтавщини»).

Заарештували Ковіньку 6 жовтня 1934 року як «ворога народу». Письменника звинуватили нібито в участі у «Контрреволюційній боротьбистській організації». Разом з Григорієм Майфетом він півроку провів у Лук’янівській в’язниці, де переніс жорсткі допити.

28 березня 1935 року виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР засудила Ковіньку до 10 років таборів у Магадані. Там він працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на гірничо-промислових підприємствах Дальбуду. У 1947 році письменника звільнили, проте заборонили повертатися в Україну, тож Олександр Іванович жив у Якутії. У 1950 його знову заарештували, а через 6 років таки визнали невинним — справу закрили за відсутністю складу злочину. Після реабілітації Ковінька нарешті повернувся до Полтави. Про перебування в таборах Олександр Іванович розповідав мало. А коли й говорив із друзями про ГУЛАГ, це були розповіді про жахливі умови, тяжку рабську працю, приниження, знущання і розстріли за найменшу провину.

«Сама зовнішність Олександра Івановича наводила на думку, що його добре пошарпало життя. Високий, кощавий, видно, замолоду сильний чоловік, він не мав на голові волосся. Брів теж бракувало — лише надбрівні дуги. Це наслідок тривалої, нелікованої цинги, — згадував полтавський письменник і колишній редактор «Полтавського вісника» Павло Стороженко. — Хтось із «перчан» згадав, що Ковіньці допомогли вижити його почуття гумору і хист оповідача: він читав перед «зеками» свої гуморески, і це пом’якшувало життя — його берегли. Я засумнівався: «Він же писав українською…» — «А в таборах хто сидів!? Майже всуціль українці».

Згадував Ковінька й начальника табору, вірменина, який любив літературу. Вечорами під наглядом конвойних Олександра Івановича приводили на його квартиру, і він читав літературні твори лежачому напідпитку господарю. До речі, цей начальник звільнив Ковіньку від непосильної фізичної праці, призначив редактором газети. На запитання журналіста Івана Наливайка: як вдалося вижити на тій пекельній каторзі, письменник, посміхаючись, відказав: «Гени гумору мене врятували. Як не гірко було, а я сміхом та дотепним словом підтримував себе, своїх однотабірників і навіть суворих енкаведистів. Вони теж люди. І хоч кожен з них мав свій гріх, однак у глухомані і їм хотілось розслабитись, від душі посміятися. Частенько наказували, щоб я щось чудернацьке, смішненьке розповів. Отож і витримав це пекло».

Про шалені тиражі й акуратні рукописи

Після повернення додому із таборів Ковінька писав, мов шалений — писав багато, поспішаючи перенести на папір усі творчі задуми, що назбиралися за понад 20 років каторги. 1957 року в харківському «Прапорі» з’явилася повість «Як мене купали й сповивали». Відтоді одна за одною виходять його книжки — загалом понад 30. Перекладався на російську, білоруську, грузинську, вірменську та інші мови. Постійно друкувався в журналах «Перець», «Україна», «Прапор», «Жовтень», у багатьох газетах. З 1965 року майже два десятиліття був депутатом Полтавської міськради.

Ковіньку любили й читали не лише полтавці — по всій Україні. Про популярність письменника промовисто свідчать тиражі, якими друкувалися його твори. А вони вражають і тепер. Так, 1980 року, до 80-річчя письменника, у видавництві «Дніпро» вийшов двотомник його творів накладом 100 тисяч примірників.

У 70-80-х роках Павло Стороженко працював завідувачем відділу листів і фейлетону обласної молодіжної газети «Комсомолець Полтавщини», куди частенько заходив зі своїми рукописами Олександр Ковінька. У редакції його впізнавали по важких повільних кроках.

«До речі, рукописи Олександра Івановича були завжди дуже акуратні, підготовлені згідно з видавничими нормами: тільки перший примірник, ширина берегів — стандартна, відстань між рядками — теж, жодної незрозумілої правки… Напевне, так виявлялося його поважливе ставлення до роботи колеги, якому доводиться перелопачувати гори листів і дописів, часто підготовлених недбало, написаних поганим почерком, — згадує Павло Стороженко. — Та й сам Ковінька колись варився у тому казані — працюючи в обласній газеті „Зоря Полтавщини“. Мабуть, співчував»…

Жив у Полтаві й писав переважно про земляків

Ковінька часто й залюбки виступав перед публікою зі своїми творами. За радянських часів це була поширена практика — такий собі ідеологічний момент і пропаганда. До слова, Павло Стороженко згадує, що для пропаганди рішень партії популярного письменника використовували не лише під час зустрічей, а й, для прикладу, на обласному радіо, де Олександр Іванович інколи схвально відгукувався про чергові мудрі рішення першого секретаря обкому партії. Зрозуміло, що до таких виступів його «залучали». Відмовлятися письменнику з каторжним минулим було небезпечно, як і отримати клеймо «опозиційного».

Проте у зустрічей Ковіньки з трудовими колективами був і прихований бік, який партійні бонзи не врахували — письменник популяризував українську мову у той час, коли набирав обертів процес зросійщення України. На той момент у великих містах говорити українською вже стало непрестижно, проте у Полтаві та райцентрах солов’їна ще звучала.

«Говорив Олександр Іванович повільно, спокійно, з плавними модуляціями. Його мова нагадувала полтавський ландшафт — переважно рівнинний, з нечастими пагорбами. Оповідав нібито без темпераменту, але Ковіньку любили слухати. Люди чули правильну українську мову, намагалися їй наслідувати, чи бодай не калічити, — розповідає Стороженко. — Я бував на виступах Олександра Ковіньки. Його оповідання, гуморески і фейлетони з народного життя, читані неквапливою полтавською говіркою, публіка слухала дуже уважно, радо сміялася кожному смішному слову, дотепному народному вислову. Вочевидь, Олександр Іванович любив такі слова, і це передавалося слухачам. Його довго не відпускали зі сцени чи трибуни…».

До останніх своїх днів письменник жив і працював у Полтаві, а тому його герої — переважно люди рідного краю, такі йому знайомі і близькі. Слухачі пізнавали його за своєрідною інтонаційною манерою, побудованою на фольклорі та розмовній мові. Але його гумор змінився. Він, за словами одного із дослідників, став «сумним та гірким як сама доля автора».

Краєзнавець Анатолій Чернов згадує, як онук письменника розповідав про поїздку з дідом до Києва, на письменницьку зустріч: «Сиділи в ресторані „Еней“ на вулиці Орджонікідзе — теперішня Банкова. Якийсь літератор із Москви почав хвалитися, що брав участь у більшовицькому повстанні на заводі „Арсенал“. Наїхав на Петра Панча — той був артилеристом петлюрівської армії, вів гарматний вогонь по заводу. Почав випитувати, чого це українці не виграли війну проти росії, а тепер ходять під комуністами. Дід піднявся і сказав: „Дорогенький, не виграли, бо були з вами занадто гуманні“. Москвич одразу замовк»…

25 липня 1985 року Олександра Івановича не стало…

Ще у 1992 році у Полтаві на будинку, де мешкав геніальний сміхотворець, було встановлено меморіальну дошку. А у 2020-му, з нагоди 120-річного ювілею з дня народження Олександра Івановича, ще одна меморіальна дошка з’явилася у селі Плоске. Її встановили на фасаді місцевої школи, оскільки поруч знаходилась хата, де 13 січня 1900 року письменник народився і провів своє дитинство.

Михайло ЧУБ, Решетилівщина.UA