Вишивка стала справою її життя
Чи думала юна дівчина Люда, приїхавши з Диканщини кілька десятиліть тому навчатися у Решетилівське профтехучилище № 28 (нині художній професійний ліцей), що цей край стане її другою малою батьківщиною, тут вона знайде своє щастя. Саме тут вона, Людмила Григорівна Хоменко, стане шанованою жінкою, яку поважають колеги, односельці, всі, хто її знає.
Слов’янське двоосновне ім’я, яке походить від словосполучення «людям мила», дійсно відповідає вдачі цієї доброї, чуйної, привітної, веселої, жартівливої жінки. Вона справжня християнка, котра завжди відгукнеться на чуже лихо. Коли потрібно — неодмінно підставить своє плече, допоможе, підкаже. Молодим колегам її досвід і вміння майстерно вишивати нерідко стає у пригоді.
Закінчивши Решетилівське профтехучилище, де освоїла ручну та машинну вишивку, Людмила Григорівна стала працювати на місцевій фабриці художніх виробів. Старанна, метка, добросовісна молода вишивальниця швидко завоювала авторитет у керівництва і в колег по цеху. Вона трудилася там чи не до останніх днів існування фабрики.
У неї боліла душа, коли це величезне підприємство припинило свою діяльність, будівлі руйнувалися, а талановиті вишивальниці, килимарниці, ткалі залишилися без роботи, декому пощастило займатися улюбленою справою, а декому довелося освоювати інші професії.
Жінці нелегко згадувати той непростий період. А як радувалася, коли після тривалого запустіння, будівлі фабрики стали «оживати». Вони були передані державній установі «Всеукраїнський центр вишивки та килимарства», куди Людмила Хоменко прийшла працювати — дивотворити голкою.
Для неї ручна вишивка, насамперед «білим по білому», стала справою всього життя. Здається, у кожному стібочку є частинка її великої душі. А скільки вишитих нею робіт за десятиліття, важко навіть порахувати!
Ще вона доладна господиня, смачно готує, займається квітникарством, дома все у неї до ладу. А коли випадає нагода, вишиває для своїх рідних. Разом з чоловіком Олександром Павловичем уже багато років живуть у коханні і злагоді, всі сімейні турботи ділять навпіл. Він теж добрий, привітний, працьовитий, має золоті руки. Подружжя виховало двох чудових доньок, для яких матуся мудра порадниця і перша помічниця. Нині Хоменки тішаться внуком, який дуже любить бабусю й дідуся.
»… Летять роки, ми їх не помічаєм, Здається, що дитинство лиш пройшло, І молодість так швидко пролетіла, І не повернеться назад те, що було…». Але, як у природи немає поганої погоди, так і в кожного віку є своя родзинка.
Нині у життя Людмили Григорівни прийшов багатий, яскравий, сповнений сонця і тепла серпень. Час жнивувати надбане за роки напруженої праці. Врожай — щедрий. Хай і надалі життя приносить плідні здобутки під мирним небом України, яка неодмінно Переможе.
Людмила Дядченко