Катерина Низова: як розбудити талановитих майстрів слова

Літературна студія «ЗЕРНО», яку започатковує у рідній Решетилівці Катерина Низова, має на меті не лише відкрити світ поезії та прози чи дати зрозуміти, на скільки це круто — володіти словом. Її завдання — відкрити й розбудити талановитих земляків. А ще — зібрати за умовним артурівським круглим столом (де всі рівні і всі — однодумців) земляків, які прагнуть віршованими рядками чи у прозі передати свої почуття і відчуття, поділитися сокровенним і наболілим. «ЗЕРНО» — це місце сили для творчих, джерело натхнення, майданчик для презентації своєї творчості й можливість почути критичні зауваження та поради так само залюблених у поезію однодумців.

Четверта дівчина у «Стрибожих внуцях»

Катерину Низову (в дівоцтві Гаркот) у громаді добре знають всі поціновувачі мистецтва та завсідники масових заходів і концертів. Вона — режисерка Решетилівського міського Будинку культури. Мистецтвом вона жила завжди, ще зі школи. Тоді це була самодіяльність, яку мріяла зробити не просто захопленням, а професією. Спочатку у планах був Гадяцький коледж культури й мистецтв. Щоправда, згодом дівчина думку змінила й вирішила таки отримати повну шкільну освіту, а вже після 11-го класу поїхала на навчання до Полтави — вступила до педуніверситету. Тут із Катею доля зіграла трішки іронічного жарта, як і з більшістю любителів літературного слова (і автором цих рядків також), які обирають філологічний факультет, бо хочуть навчитися писати, які їхні кумири, а не вивчати педмайстерність. Наша героїня теж відверто зізнається, що не мала великого бажання стати вчителем. Натомість вона вже писала вірші і запоєм читала книги сучасних українських письменників. «Читати шкільну програму не любила, доки не відкрила для себе наших сучасників, починаючи з Юрія Покальчука. Хтось подарував його книжку — і все: те що треба, не читала, а тут у надлишку», — розповідає Катерина.

У виші пари наша героїня «сачкувала», бо з головою занурилася не в студентські гулянки, ні — у творчість. Вона грала у студентському театрі-студії, їздила на конкурси, фестивалі разом із народним фольклорним ансамблем «Жива вода», «Заспівом», легендарними й автентичними «Стрибожими внуцями» (вона була четвертою дівчиною в колективі). Зрозуміло, що на пари часу фізично не вистачало. Особливо, коли йшлося про фестивалі, участь у яких разом із дорогою займала майже тиждень. А на філфаці у викладачів до артистів поблажливого ставлення якось не спостерігалося. Навпаки, всі пропуски, заліки та іспити «артистам» доводилося здавати під особливо пильним наглядом прискіпливого викладача. Та хто звертав увагу на оте бурчання «О, артистка повернулася, а тепер давай, показуй, що вчила», якщо атмосфера творчості дарувала крила й накривала морем емоцій та ендорфінів. І воно було того варте!

Та все ж після отримання диплома Каті довелося попрацювати вчителем — два роки у сільській школі на Миргородщині. Відкрила в собі ще одного таланта — вона чудово вміє знаходити спільну мову з дітками, запалювати й заряджати їх власною любов’ю до українського слова. Згодом повернулася в рідну Решетилівку. Оскільки роботи в школі на той час не було, пішла працювати в Будинок культури. І ось вже 12 років це її дім, її робота й місце, де живе творчість.

Студія для тих, хто поки пише у шухляду

Ідея із літературною студією «ЗЕРНО» виникла не зовсім на порожньому місці. Адже в Будинку культури свого часу діяв літературний гурток. Проте його викладачка звільнилася за сімейними обставинами. Після закриття гуртка Катерина Низова, як режисерка, відчула, що концертам бракує номерів із художнім декламуванням. «То й запропонувала зайнятися гуртком. Ще не встигла афішу виставити, а на заняття вже прийшли діти-декламатори, — розповідає ініціаторка створення літературної студії. — Чому студія, а не просто гурток? Тому що хочеться розширити функціонал. Перший напрямок — це робота з дітьми-декламаторами. Інший — робота з тими, хто пише. І тут вже вік не має значення. Це мета, не мрія, бо вона цілком реальна. З червня хотіла б уже влаштовувати літературні засідання з людьми, які пишуть у нас, в Решетилівці. Всі добре знають земляка-поета Віктора Ставицького. Він чудово пише. А хто ще? Ніхто не знає. А насправді в нас чимало талановитих людей, які пишуть. І мені б хотілося їх збирати хоча б раз на місяць у нашій літературній студії».

Катерина зауважує, що такі зустрічі за чаєм, де можна почитати власні вірші чи прозу, послухати колег, отримати відгук на свою творчість, а можливо, й дружні поради, стимулюють до творчості. Так було у її студентські роки. Це як творча взаємодопомога. Бо вірші, як діти для творця, і зрозуміло, що своя дитина — вона найліпша. Проте неупереджений погляд з боку ніколи не завадить. Катя зізнається, що для неї самої останнім часом поетярство перетворилося на таке собі ремесло: вона легко і вправно пише вірші для сценаріїв, а от для душі — все рідше. Бо не має стимулу. «Переважно ті, хто пише, ховають собі зошита, щоб ніхто не бачив. Пишуть у шухляду. У нас є прекрасна Таня Григор’єва. Я її пам’ятаю зі шкільних років — фанатіла від її віршів. Я була тоді в 7 класі, а вона в 11-му. Зрозуміло, що я тоді писала про батьківщину і рідний край, а вона вже про перше кохання. Знаю її вірші й досі на пам’ять, вона прекрасно писала. І упевнена, що вона й зараз у шухляду щось ховає, бо ходить її Стася до мене на художні читання, то питаю „Стасю, а мама там щось пише“? — „Та щось ховає“ (сміється). От треба маму якось стимульнути», — усміхається наша героїня.

Про вільних духом і сучасну поезію в ТікТок

Вона переконана, що таких талановитих і самобутніх у громаді не бракує, а з часом літературні засідання цілком можуть перерости у відкриті читання, де поетичним словом земляків зможуть насолодитися всі охочі. Цілком логічним наступним кроком стане збірка творів юних і не дуже, проте нових решетилівських авторів.

«Я дуже поважаю метрів, проте в нас уже є молодь, яка пише про сучасне, нове й пише свіжішими словами. Ясно, що й висловлювання в них різкіші, і видно, що людина вільна. Бо ці поети, яких ми вчили, якими б суперовими не були, але в них немає того вільного духу, що в наших сучасників. Це те, що маємо передати нащадкам, бо ми отримали чудову мистецьку естафету від наставників. Поезія має жити. Є люди, які думають, що книжка — то таке. Це рух великий, це стихія ціла», — переконана Катерина Низова.

І ця стихія захоплює сучасні соцмережі. Бо той же ТікТок, який лають люди старшого покоління — це не лише пришелепкуваті й часто дурнуваті відео ні про що або ж із часом небезпечними трендами. Тут декламують свої вірші молоді поети, діти залюбки записують відео з віршами. І вихованці Катерини Низової також. Жінка розповідає, що одна із її дівчат зізналася, що відклала свої вірші, натомість наставниця запропонувала записати відео з декламуванням і викласти його у соцмережі. «Бачу — очі загорілися. Зізналася потім мені: „Приїхала додому, а в мене таке натхнення, що хочеться писати“. Для дітей цей ТікТок, на який вони підсідають, ще й важлива платформа для соціалізації та розвитку творчого потенціалу. Люди лайкають — для дитини це мегаважливо. Хоча дорослі теж підсідають на цей гормон радості й стають лайкозалежними», — додає наша героїня.

Студія «ЗЕРНО» вже діє при Будинку культури. Зараз Катерина активно працює переважно із декламаторами й прагне розширити творчу складову. У студії вона рада вітати поезію в різних формах, у різних вікових категоріях, і прозу також.

«Моє таємне бажання, аби люди мого віку дістали ті свої зошитки і вдихнули на повні груди. Щоб життя не обмежувалося зачарованим колом „робота-дім-робота“. А ще ж постійні тривоги, які впливають на емоційне здоров’я. У дітей перспектив для творчих занять більше, а от у дорослих часу для себе обмаль. Тому хочеться подарувати оцей час для себе хоча б раз на місяць. Хочу поворушити наше містечко. Решетилівка — класна, тут стільки талантів. Але вони сплять, таке відчуття, ніби придрімали».

Тож таланти, відгукуйтеся, гуртуйтеся. Вам є що сказати, особливо зараз, коли Україна бореться й живе попри спроби ворога примусити нас замовкнути й забути рідну мову.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA