Ольга Кузьменко: «Лялька-мотанка для мене, як жива енергія»

Про ляльок-мотанок із пані Олею ми уперше говорили буквально за декілька днів до повномасштабного вторгнення. Тоді навіть повітря було якимось важким та задушливим у передчутті чогось страшного, неминучого. Ольга Михайлівна тоді говорила, що ляльки зараз не на часі. Рада, що вона була не зовсім права. Бо нині все, що пов’язане із українським мистецтвом, особливо народним, актуальне, як ніколи. Шкода лише, що потрібна була страшна війна за виживання й ідентичність, аби знову повернутися обличчям до своїх витоків і традицій. Зрозуміти, що все старовинне — то не анахронізм, щось віджиле, а потужне джерело енергії й сили народу, його оберіг.

«Між майстрами таки не можна не творити»

Мотанки є у різних культурах, проте саме давні українці мотали виключно жіночі образи, які доповнювали немовлятами. А сам процес створення ляльки називали кутанням, адже він нагадує пеленання малюка, закутування. Сакральна чи приземлено-побутова, та і в сучасному світі мотанка не втратила своєї загадковості та потужної енергетики й відроджується у якості інтер’єрної ляльки. Таких пишних панянок ось уже 13 років «кутає» наша землячка Ольга Кузьменко. Проте, створюючи осучаснену мотанку, вона все так же бережно дотримується традицій та технологій давніх лялькарів.

Свою першу ляльку Ольга Михайлівна змотала у 2009 році. До того рукоділля у її житті було присутнє, але переважно так би мовити у сучасних формах. «Ви ж розумієте, що неможливо жити поміж талановитих друзів-майстрів і самій не почати творити, — посміхається жінка. — Василь Деркач давно мене припрошував та під’южував: „Так, Олю, давай вже щось робити“. Він генерував ідеями, його вироби і задуми подобалися, та не відчувала, що то справді моє. Так було до поїздки на Сорочинський ярмарок, де уперше звернула увагу на ляльки-мотанки. От відтоді все й закрутилося».

Без Василя Івановича й перша тренувальна лялька не обійшлася. Ольга Михайлівна згадує, що до Решетилівки якраз приїхала майстриня Ольга Євшакова із Кропивницького. Гостювала вона в родині Деркачів. Розговорилися, з’ясувалося, що тезка із Кропивницького робить ляльки-мотанки, тож Ольга Михайлівна напросилася до лялькарки на майстер-клас. «Сказала тоді мені: „Беріть простирадло, нитки, які є, і приїздіть“, — згадує решетилівська майстриня. — Витратила годину, показала схематично, як мотати ляльку. І додала: якщо є вміння шити, кроїти, вишивати, якщо зі швейною машинкою на „ти“, то будуть шикарні ляльки. Отак потихеньку й освоїла технологію. Щоразу, коли мотаю ляльку, згадую її з вдячністю. Дай Боже родинам Деркачів і Пілюгіних здоров’я, бо між майстрами таки не можна не творити».

Кожна лялька — неповторна й унікальна

Без зшивання, ножиць та голки — так створює своїх ляльок пані Оля. «Беру тканину, накручую два циліндри, ув’язую далі голову й тулуб, а потім примотую до дерев’яної основи. Все мотається вручну, без голки, лише тканина і нитка, — майстриня дозволяє зазирнути за технологічні лаштунки. — Потім вдягаю костюм, як на людину: знімаю мірки, приміряю костюм — білу вишивану сорочку, під’юпник, зверху плахта і попередник чи фартух. Обов’язково — намисто і хустка. Не знаю чому, але дівчат мотати не люблю, мотаю жінок. Тому мої ляльки — то заміжні жінки у хустці чи намітці. Ще мотаю немовляток, примотую їх до ляльки. І обов’язково в’яжу їй три вузлики на пояс. У одному гроші, крупа в іншому й вовна у третьому. Гроші — на багатство, крупа — до врожаю, аби все насіяне зійшло та вродило, а вовна для наших предків була ознакою достатку. Оце мої легенди», — посміхається жінка.

Народні однострої для мотанок пані Оля шиє сама. Старовинним одягом захоплювалася ще в дитинстві — детально розглядала його у скринях літньої сусідки, вивчала спідниці та кирсетки. До речі, для одягу використовує лише натуральні матеріали, як то льон чи полотно.

Кожна лялька решетилівської майстрині — неповторна. У буквальному розумінні цього слова — мотанок не штампує, кожна лялька індивідуальна, навіть у елементах одягу не повторюється. Жінка зізнається, що повторити ляльку насправді важко, спроби робила неодноразово. Так, до Сполучених Штатів поїхала її лялька «Весна» із гілочками пухнастих котиків за поясом. Якось спробувала її повторити — та вийшла геть зовсім інша мотанка.

«Другий раз планую одне, а тканина й матеріал, який до рук потрапляє, вирішує все за мене — і тоді не я ляльку веду, а вона мене. Але отримую від роботи масу задоволення, — розповідає майстриня. — Коли приходить натхнення, то за роботою й час сповільнює хід. Та коли настрою немає, то й лялька не мотається. Потрібне натхнення і хороші думки, гарний настрій. Навіть коли сонце ховається, мотати вже не хочеться. Бо хмарно, зір уже не той — насправді дуже багато нюансів. А загалом робота захоплююча. Треба мати терпіння, любити свою справу, аби вдалося щось достойне. Це не ремесло, а творчість».

«Все зроблене руками наших майстрів — це код України й код нації»

Нині мотанки пані Олі — у колекціях по всій країні і далеко за її межами, зокрема, у Нідерландах, Німеччині, Італії, Японії та США. Мотанки замовляють не лише українці, а й іноземці. Дорогу до своїх власників, і за кордоном зокрема, ляльки знаходять переважно через соцмережі. Бо Ольга Михайлівна сама фотографуватися не дуже любить, а от у її мотанок ще те портфоліо. Як то кажуть, знято з любов’ю.

У лялькарів, як і тих же художників чи письменників, є власний стиль. І він для майстрів дуже впізнаваний. «Впізнаю руку своїх колег-майстринь, — додає Ольга Михайлівна — Для прикладу, роботи полтавки Наталки Свиридюк, чи моєї землячки Валі Омельченко, котра тут теж займалася лялькою. У кожного мотанки різні, хоча технологія одна й таж. Кожен робить по-своєму. Хто на качан кукурудзи мотає, а я вирішила, що лялька має бути одним цілим з підставкою. Знайшла майстра, котрому послала схему, яку потрібно підставку для ляльки. Довго переписувалися, дискутували, вимірювали конструкцію буквально до міліметра, а тепер ці підставочку замовляють й інші майстрині».

Ольга Кузьменко зауважує, що любить все, зроблене руками — коли в хаті є глиняний посуд ручної роботи, і вишиванка ручної роботи, і лялька ручної роботи. «Бо все те, що зроблене руками наших майстрів — це код України й код нації», — додає жінка.

Цей код і в роботах самої пані Олі, бо вона хоч і говорить, що виготовляє інтер’єрну сучасну ляльку, проте магічні й символічні елементи таки у своїх мотанок «укутує». Взяти хоча б розкішний національний одяг. Жінка зізнається, що перші її мотанки були дещо примітивні, зараз її лялька пишно вдягнена — красива українська жінка не повинна бідувати навіть у ляльковому варіанті. Не менш символічна і серія мотанок «Три Спаси» з маком, яблуками та горіхами. На запитання, у чому секрет і магія ляльки-мотанки відверто відповідає: «Для мене — це стан душі, лялька-мотанка для мене, як жива енергія».

Зараз цю енергію мотають маленькі ручки українських діток, котрі передають крихітні мотанки-обереги на фронт нашим захисникам. Аби вища сила й енергія пращурів берегла і захищала наших супергероїв на всіх шляхах і під всіма вітрами, наближаючи Перемогу.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA