Оксана Малєєва-Фоміна: Танець — це моє життя

Професійно займалася танцями з 5 років

Танцювати Оксана почала напевно, як тільки-но навчилася ходити. Вже у 5 рочків батьки возили талановите дівча автобусом за 7 кілометрів на заняття з хореографом. А у 9-му класі дівчина вже сама викладала танці діткам — її взяли на роботу на 0,25 ставки у Будинку культури в рідній Руській Лозовій, що на Харківщині. Любов до танців визначила й подальшу долю та професію. Дівчина спочатку освоїла народну хореографію в училищі культури в Харкові, а потім — і сучасну в Академії культури.

Хореографом вона працювала відразу у трьох колективах — у Харкові та Руській Лозовій. Три різні локації, різні колективи, але одна назва — «Афродіта» — на честь найкрасивішої грецької богині, покровительки краси та любові, творінням якої є все чарівне, що оточує людину в цьому світі. Власну красу та чари у танці творила й Оксана Малєєва-Фоміна, ні дня не уявляла без своєї роботи. Тому й із декретної відпустки помчала на своїх улюблені танці, ледь маленькій доні виповнилося 2 місяці від народження. Спочатку малечу допомагали няньчити рідні, а потім матуся почала брати донечку на роботу. Тому коли запитую у мами, з якого віку малеча почала танцювати, спочатку відповідає, що з 3 років, а потім пані Оксана посміхається й сама себе поправляє — таки із трьох місяців.

Руська Лозова, де мешкала з родиною пані Оксана — велике й красиве село. Тут мешкало 15 тисяч жителів. Воно всього за 15 кілометрів від Харкова, тобто до роботи у великому місті 10 хвилин автівкою А ще це 20 кілометрів від кордону з росією. Ранок 24 лютого розпочинався за звичним сценарієм — родина готувалася снідати, якраз поставили чайник на плиту. Цієї миті росіяни ударили по військовій частині, що знаходилася за 3 кілометри від будинку пані Оксани — вибухи було видно з вікна будинку. Жінка розповідає, що над їхнім селом того ранку летіли всі ракети та літаки на Харків. А через три дні у їхнє село зайшов «руський мір».

«Ми знали, що нас звільнять»

Два місяці окупації родина нашої героїні прожила у погребі. Руській Лозовій певною мірою пощастило (якщо за таких обставин доречно взагалі використовувати це слово), бо в село зайшли не росіяни, а колишні співгромадяни — мешканці ОРДЛО, які той руській мір вісім років тому чекали, звали, а тепер «освободітєлі» повигрібали їх з рідних домівок і кинули гарматним м’ясом воювати проти таких самих українців.

Руська Лозова не стала другою Бучею, проте в селі запалали будинки. Мешканців мордували й катували. Усіх чоловіків роздягали й перевіряли тату — шукали міфічних «нацистів» та азовців. Постійно перевіряли телефони, бо боялися, що місцеві будуть наводити ЗСУ. За найменший непослух чи порушення правил, встановлених «завоєватєлями», кидали «на підвал». Як, до прикладу, сусіда-пенсіонера пані Оксани, котрий працював на конюшні й вийшов на 15 хвилин раніше, щоб погодувати коней. І звісно ж, грабували. Ходили по селу зграями, під дулом автоматів забирали спочатку автомобілі, а потім гребли все підряд. Вигрібали навіть чоловіче взуття, бо самі ж, чмоні-чмонями, були взуті у гумові капці. У дитини пані Оксани забрали павербанк. «Причому той, хто забирав, навіть не знав, що це, бо вважав, що то телефон, — згадує наша героїня. — Дивувалися навіть вуличним туалетам із цегли на вулиці — як це так! Про санвузли в будинках годі й говорити. Дивувалися баням, гарним машинам. У нас не було світла з другого дня війни, потім зник газ. Продуктів немає, бо жоден магазин не працює. Нічого не працює. Гроші є, а витратити їх не можеш».

Жінка зауважує, що через два тижні окупанти дали коридор на виїзд через Бєлгород. Багато молоді, родини із сім’ями виїхали через нього в Європу. Оксана з родиною лишилася — не хотіли їхати з України.

«Сусіди виїхали, а ми залишилися чекати Україну. Ми знали, що нас звільнять, — зізнається Оксана Малєєва-Фоміна. — 29 квітня зайшли наші. А до того була найстрашніша ніч, коли вибивали цих ідіотів. Палало все село. Але коли зайшли наші — справжні красені. Всі у формі, берцях — всі красиві, очей не відвести, і найрідніші! Наші»! Село звільняли бійці підрозділу «Кракен» та ГУР. Дали вцілілим мешканцям дві годин коридора на Харків, аби ті виїхали в безпечне місце. Оксана згадує, що виїздили, в чому були, проте хрестили й благословляли кожного захисника, якого зустрічали дорогою.

На перший конкурс малечу з Покровського повезла через два місяці репетицій

Поїхали на Полтавщину — спочатку до дядька у Шевченковому. Потім молодшій сестрі, яка за фахом була лікарем, запропонували роботу. Вона поїхала, а за нею і вся родина. Отак і опинилися у Покровському. Пані Оксана відразу ж звернулася до центру зайнятості в Решетилівці, аби знайти роботу. А там порекомендували сходити у відділ освіти — можливо є вакансії. От начальник відділу освіти Алла Костогриз і запропонувала роботу в Покровському — хореографом у БДЮТ. Там пані Оксана і створила танцювальний колектив — вже четверту «Афродіту», котра несе красу й розкриває юні таланти ось вже півтора роки. У колективі діють дві групи — молодша і старша, тут займаються учні від 1–го до 8-го класу.

Пані Оксана зізнається, що мало б бути 12 діток, а прийшло 40, а потім і 50 було. Вихованців більше, ніж передбачається розписом, але не може нікому відмовити й обрізати крила дитячій мрії. Заняття у хореографа відвідували і маленькі переселенці, й покровські юні таланти. А через два місяці занять вихованці покровської «Афродіти» поїхали до Полтави на свій перший конкурс. «Бо кажу, що в селі можуть всі сидіти, а ми поїхали підкорювати велику сцену, — говорить хореограф. — Та це й не для мене — сидіти на одному місці. Бо в Харкові щовихідних вивозила дітей на конкурси та фестивалі, мене вдома у вихідні неможливо було застати. У Покровському просиділа на місці півроку — з весни й до жовтня — і то вже було занадто».

Пані Оксана зауважує, що гурток хоч і безкоштовний, проте конкурси коштують не дешево. Тому дуже вдячна батькам, які вкладають кошти у своїх діток. Адже всі конкурси і всі костюми — за кошти батьків. «А ще велика подяка міському відділу освіти, котрий надає транспорт для поїздок юних конкурсантів. Бо в Харкові жодного разу такого не було — ми всі їздили своїми автівками або ж винаймали автобус за свої кошти. А тут дітки їздять безкоштовно, транспорт на всі конкурси надає відділ освіти й жодного разу мені ще не відмовили», — додає керівник гуртка.

Про натхнення, сенс життя і місце, де лишається серце

На тому своєму першому конкурсі найменшенькі вихованці «Афродіти» (учні 1-3 класів) відразу ж завоювали друге місце. Костюми для виступів тоді батьки пошили за тиждень, збиралися на адреналіні — і відразу ж успіх. Зараз у скарбничці вихованців пані Оксани є і перші місця, і Гран-прі.

На час війни далі Полтави не виїжджають з міркувань безпеки. Проте у обласному центрі конкурсів і так вистачає, адже у відносно безпечній Полтаві їх проводять організатори з інших міст — і з рідного Харкова, і з Дніпра.

Зараз пані Оксана живе улюбленими танцями, надихає і запалює малих танцюристів так, що заради виходу на сцену, участі в конкурсі, вони готові йти на репетиції у будь-яку погоду, займатися в укритті під час тривог, без світла. До недільного концерту у рідній громаді малі танцюристи теж ретельно готувалися. На розсуд глядачів представлять три таночки — «Варенички», «Івана Купала» й «Марусю». Керівниця гуртка не приховує, що віддає перевагу народним танцям, проте любить стилізацію. «Дітям не так цікавий суто народний танок, а коли він осучаснений, стилізований (йдеться про народну музику в сучасній обробці), такий вони танцюють із великим захватом», — пояснює хореограф.

Жінка зізнається, що танець і її юні вихованці дозволяють їй залишатися молодою. У своїх 40 із хвостиком пані Оксана почувається на 27 максимум. «Маю бути молодою, на одній хвилі зі своїми вихованцями. Знаю всі їхні жарти, тренди ТікТоку, — посміхається хореограф. — Таким і має бути керівник — йти у ногу з часом. Коліна — не болять, температура 38 — то не температура: маску вдягнув і біжиш на репетиції, бо в неділю конкурс, й діти тебе чекають. Танець — це моє життя, сенс життя. Це моє натхнення».

Ці заняття, конкурси, палаючі захопленням оченята малечі, їхні успіхи, сльози радості — це надихає й тримає Оксану Малєєву-Фоміну, примушує щоранку вставати з ліжка і вірити в краще, в нашу перемогу і в те, що вся її родина нарешті повернеться додому. Жінка зауважує, що їх дуже добре прийняли в Покровському, зігріли душевним теплом і підтримали. Проте серце там, де дім. Мріє повернутися на рідну Харківщину. Уважно стежить за новинами, мама періодично навідується з Покровського в рідну Руську Лозову. Пані Оксана розповідає, що в селі ворог знищив Будинок культури, лікарню. Їхній будинок залишився без даху, хоча вікна вже встигли вставити. А два місяці тому у город вночі прилетіла авіабомба. Якраз коли мама поїхала навідувати дім. Дивом та бомба не вибухнула і всі лишилися живі. Зранку сапери евакуювали усіх мешканців у радіусі кілометра, аби вивезти й знешкодити боєприпас. Якби той вибухнув — стер з лиця землі всю б вулицю.

«У мами подруга не виїхала. У неї на все село з колишніх 5 тисяч жителів лишилося з десяток мешканців. Тьотя Валя живе на горі, коли бачить, що росіяни скидають десант, відразу ж до наших — попереджає. Годує хлопців, ховає у погребі у разі небезпеки. Ті, хто там лишився, про хлопців дбають, як про власних дітей. Бо у всіх є рідні, які служать і боронять країну. Мама, коли уперше їхала у звільнене село з Полтавщини, напекла пирогів і повезла пригощати бійців. Везла дві години в автобусі, щоб хлопці домашнього поїли, — розповідає про своїх неймовірних земляків пані Оксана й додає. — Додому тягне. Дуже. Ми чекаємо, ми мріємо повернутися, щоб відбудовувати свій будинок і своє село. Де б ми не були, а вдома краще, і якби гарно не приймали — дім є дім»…

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA