Антоніна Стороженко навчає майбутніх кравців з позиції мами

У житті Антоніни Стороженко було декілька таких випадків, коли вона категорично заявляла, що більше ніколи не шитиме. Навіть спробувала змінити свою професію. Але коли це справді твоя доля, важко від неї втекти. Життя навчило терпінню й долати труднощі, жіноча мудрість знайшла підходи до найвибагливіших та найпримхливіших клієнтів, а професія не лише дозволяла заробляти на життя, а й стала улюбленою, такою, що дарує крила натхнення. Нині в Антоніни Петрівни за плечима чималий досвід кравецтва, чимало вдячних клієнтів, які й зараз готові пошити в улюбленої кравчині елегантну сукеньку чи стильного жакета. Проте тепер у неї немає часу на шитво й замовлення, адже жінка вже два роки сама навчає майбутніх кравців — передає власний досвід, навчає секретів кравецтва й любити свою професію вихованців Решетилівського художнього професійного ліцею. А ще у стінах навчального закладу реалізує свою давню мрію — творити й створювати щось нове, втілювати в життя найсміливіші фантазії.

Сказала «більше ніколи не шитиму» — і 16 років шила одяг на замовлення

Швацьку голку до рук наша героїня взяла геть зовсім маленькою. Першими клієнтками, які ніколи не сперечалися із кравчинею і з задоволенням носили сконструйований і пошитий з клаптиків одяг, були ляльки. Пані Антоніна зауважує, що у батьків була улюбленою донею, ляльками її задарювали, тож «клієнток» у малої кравчині не бракувало. Проте, коли настав час обрати професію, навчання у Зіньківському техучилищі на кравчиню Тоня обрала не сама — вступила туди за компанію зі ще двома своїми однокласницями. Зізнається, що дуже не хотілося їхати далеко з дому від люблячої й дружньої родини, від тата з мамою. Згадує добирання, коли доводилося робити по три пересадки в один бік, аби дістатися із рідного Хрещатого до Зінькова. Це зараз сучасні батьки можуть автівкою доправити своє чадо куди завгодно, а тоді татів старенький мотоцикл до Зінькова у принципі не доїхав би. Навчаючись там уперше для себе й вирішила, що більше ніколи не буде шити. Проте навчалася старанно, а після закінчення училища батьки подарували своїй доні її першу швейну машинку. На ті часи така покупка була майже на вагу золота, оскільки дістати машинку було складно й батькам довелося вистояти «чергу» заради омріяного інструменту.

Вдруге зарікалася вже після навчання — у свій перший рік роботи. Його Антоніна Стороженко відпрацювала у Полтаві на фабриці «Полтавчанка». «Спробувала навіть змінити професію — вивчилася ще на техніка-будівельника. «Єдиний плюс — трішки виросла, стала не така сором’язлива, яка була відразу після 8-го класу. І навчилася десь підштукатурити, підмалярити», — розповідає кравчиня.

Потім зустріла своє кохання — і повернулася в Решетилівку. Тут звила родинне гніздечко й знайшла роботу до душі — 15 років Антоніна Стороженко пропрацювала на Решетилівській фабриці художніх виробів імені Клари Цеткін. На підприємстві освоїла й новий для себе фах — килимарниці. Про першу професію довелося згадати, коли на підприємстві почалися проблеми й працівникам перестали платити зарплату. Довелося звільнитися й оформити приватне підприємництво. Наступні 16 років Антоніна Петрівна шила вдома людям одяг.

Справжній кравець — ще й хороший психолог

Клієнтів у кравчині не бракувало, чимало з них приїздило із сіл району. Працювала циганська пошта: одна клієнтка похвасталася обновкою подрузі, тій сподобалося, попросила поділитися контактами кравчині — і пішло-поїхало. За ті 16 років пані Антоніні не лише кравчинею довелося працювати, а й психологом. Це як зараз міські чоловіки ходять до барбера не лише щоб бороду підстригти, а й погомоніти з майстром і посмакувати «віскариком». Дівчата й жінки у таких випадках віддають перевагу кравчиням, перукарям і майстрам манікюру. «Зрозуміла, що багато хто приходив, аби просто поговорити, — розповідає майстриня. — Бували такі ситуації, що спілкувалася із клієнтами, котрі приходили зняти мірки чи на примірку, по дві й більше годин. Бо коли ти хочеш, аби людина до тебе ще прийшла, ти її зацікавлюєш, слухаєш».

Хоча жінка зізнається, що було всього, це ж життя. І вередливих та впертих клієнтів теж не бракувало, які хотіли, щоб все було, «як на оцій картинці». «От приходить замовник і хоче пошити щось із тієї чи іншої тканини, а я бачу, що саме з цієї тканини таке, як хоче, не вийде — не та текстура, склад тканини. Конкретно на цю фігуру вибраний фасон теж так гарно не сяде, — говорить пані Антоніна. — І ці моменти потрібно враховувати, аби потім не було розчарування. Намагаюся переконати клієнта. Як не виходить — попереджаю і знімаю певною мірою із себе відповідальність, бо ну не сидітиме ж так, як на картинці. У відповідь чую: „Все одно так хочу“. А потім замовник приходить забирати річ, міряє — ніби й добре, але все одно не лягає так, як потрібно. „Ви таки були праві“ — так, але ж всіх не переконаєш».

Дехто з колишніх клієнтів й досі приходить до кравчині. Проте зараз Антоніна Петрівна майже не шиє вдома — віддає всю себе роботі в художньому ліцеї, де вона — майстер виробничого навчання і наставник для майбутніх кравців.

16 років кравецтва згадує із вдячністю, адже йдеться про улюблену справу. «Проте шила все ж для когось, виконувала чужі забаганки і зважала на чужий смак. Зараз у художньому ліцеї маю можливість фантазувати, придумувати, конструювати — і втілювати творчі задуми в життя. І мені це дуже подобається», — зізнається майстриня.

Про право на помилку й навчання з позиції мами

Тепер 16-річний досвід власної справи стає в нагоді майстру виробничого навчання. Антоніна Петрівна навчає учнів вправно тримати голку в руках, користуватися професійним обладнанням, правильно знімати мірки, конструювати одяг, робити викройки. Після закінчення художнього ліцею майбутні кравці отримують другий-третій розряд. «На другий розряд шиють серветки, скатертинки, чохли на стільчики, рушнички, підковдри — це початок, речі побутово-інтер’єрного вжитку. Третій — це вже легкі сукні простого крою. Але якщо дитина хоче більшого й зацікавлена у професії, залюбки навчаю і складніших речей», — говорить пані Антоніна.

«Сім раз відмір, а один відріж» — це неписане правило, напевно, перше, що засвоюють вихованці ліцею. Їхній майстер ним користується все життя й навіть із таким багажем досвід у й практики декілька разів перевірить власні розрахунки й розмітки, перш ніж зробити перший надріз тканини кравецькими ножицями. Антоніна Петрівна зізнається, що вчиться разом зі своїми учнями, вчиться у них. Зокрема, й викладанню секретів та премудростей кравецького ремесла. Зі своїми учнями ділиться безцінним — власним досвідом, професійними історіями із свого життя, як правильно контактувати з клієнтами, знаходити підхід до людей і вихід із непростих ситуацій.

«Я зовсім не педагог. Я більше кравець і людина, трішки — мама. І своїх учнів навчаю з позиції мами. Мені хочеться віддати їм все, що вмію. Розповідаю їм випадки із життя, ставлю в такі ситуації, в яких сама опинялася. Навіть у таких, коли доводиться мати справу із незадоволеним клієнтом, — зауважує майстриня. — Вчимося, як згладити конфлікт, як переконати і довести, що обраний фасон одягу чи модель не зовсім підходить. Бо людина побачила картинку, намалювала собі образ і вважає, що це кравець не правильно пошив. А я бачу зовсім по-іншому, з професійної точки зору — іншу фігуру на картинці, деталі й сам крій, який не пасує власниці оцієї реальної фігури, геть зовсім не модельної. Все це проговорюю так, ніби ця дитина прийшла на роботу в ательє і їй дають людину, яка принесла замовлення, і ти з нею маєш працювати. Так і мене навчали, коли я прийшла на практику в Решетилівський побуткомінат. Була закрійниця, яка керувала процесом, контролювала його, проте я все робила сама. Зараз я так само своїх дітей хочу навчити бути самостійними і впевненими».

А ще майстер дає можливість помилятися, бо ж не святі горщики ліплять. І в майбутньому вправний кравець під час навчання цілком може приметати рукав до горловини. Головне — знайти і виправити помилку.

«Краще, що могло трапитися в моєму житті — це моя професія»

Антоніна Стороженко зауважує, що навчатися на кравця не складно. Головне тут, як і в будь-якій професії, — бажання. А щодо можливостей, то у нагоді в учнів ліцею стає крута сучасна техніка, яку навіть мала дитина освоїти може й шити на якій — то суцільне задоволення. Допомагає й купа інформації в Інтернеті, де можна знайти будь-яку викройку, підгледіти цікаві ідеї, надихнутися роботами інших майстрів. Головне — зробити усвідомлений вибір, обрати те, що тобі справді до душі.

Зауважую, що майбутні ліцеїсти обирають професію, з якою завжди зможуть заробити на шматок хліба. Антоніна Стороженко погоджується й додає: «Але я одразу попереджаю, що це не легкий шматок хліба. Зовсім не легкий. Та насправді це дорогоцінно, бо ви маєте нагоду навчитися тому, що не вміють інші. Не кожен сяде за машинку, пришиє ґудзик, а ви вмітимете».

У художньому ліцеї, окрім того, що навчає майбутніх професіоналів, пані Антоніна реалізує й свої давні творчі мрії. Інакше й не може бути, адже ліцей художній, а педколектив об’єднує справді творчих і непересічних особистостей. Наша героїня зізнається, що давно мріяла шити авторські сумки. Подумки розробляла дизайни, робила викройки. Але на реалізацію мрії не було часу — необхідно було відшивати замовлення і вкладатися в терміни. «А тут прийшла і мені дали завдання пошити сумочку. Перша була сумка-торт. Далі було чимало сумок різного дизайну — і шопери, і рюкзаки. Всі ці сумки — з вишивкою, це результат командної роботи з моїми учнями. Без вишивальника це не та сумка, якою вона має бути. З вишивкою вона стає особливою».

Говорячи про свою професію пані Антоніна із вдячністю згадує батьків, які свого часу не послухали доньку й не дозволили їй після місяця навчання забрати документи з училища. «Ліцей у нас художній, і тут мені дають можливість творити, — говорить Антоніна Стороженко. — Я від цієї професії кайфую, почуваюся, мов риба у воді. Бо це таки моє. Насолоджуюся роботою професійних машинок, які зараз є у нашому ліцеї. Вони класні, на них зручно працювати. Робота справді в задоволення. Краще, що могло трапитися в моєму житті — це моя професія».

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA