Квітковий іконопис Катерини Білокур

Її творчістю захоплювався Пабло Пікассо. Роботи художниці-самоучки із маленького села Богданівка батько кубізму побачив 1954 року на Міжнародній виставці в Парижі. Там експонувалися три її роботи — «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле». Роботи Білокур вразили й полонили серце Пікассо. Подейкують, що саме про Білокур він сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, ми б змусили заговорити про неї весь світ!». До слова, її роботи, що експонувалися в Луврі, так і не повернулися додому — там вони таємничим чином зникли й досі вважаються втраченими.

Квіти, намальовані Катериною Білокур, упізнають одразу, бо вони ніби висять у повітрі і випромінюють світло. Від них йде стільки тепла, кольори гріють душу й ваблять око. Неймовірна енергетика. І важко у це повірити, але жінка, яка малювала всю це теплу й позитивну красу, створювала справжній квітковий іконопис, пережила голод, війну, жила у скруті. Часом їй не було чим натопити хату. Але найгірше те, що Катерині майже 30 років забороняли малювати.

З відчаю пішла топитися

Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 у селі Богданівка на Полтавщині, якраз на великомучениці Катерини. Тоді село входило до Пирятинського повіту, а зараз належить до Яготинського району Київської області. Батьки були заможними, проте дуже ощадливими. Певно тому й не віддали Катю на навчання, бо вдома потрібні були робочі. А заодно зекономили на одязі та взутті. До того ж у патріархальній родині вважалося, що освіта для сільської дівчинки — не обов’язкова. Головне, аби та старанно працювала, точніше гарувала по господарству.

Проте мала й наполеглива Катерина сама навчилася читати й писати. Малювати почала рано, малювала скрізь — патичком по снігу чи вологій після дощу стежці, вугіллям по усьому, де залишався слід. Батьки захоплення своєї дитини не розуміли, сварили її за «лінощі», а то і карали за «забудькуватість», коли дівчинка забувала про доручену справу, з головою поринувши у малювання.

«Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік — і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна — і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… „Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..“. Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, — слідом за мною… Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю», — так Катерина Білокур згадувала про своє життя.

20-річною вона дізналася, що у Миргороді є художній технікум, і вирушила туди. Не прийняли Катерину, адже навіть школу-семирічку не закінчила. Засмучена, додому в село пішки поверталася. 1928-го її з тієї ж причини не прийняли до Київського театрального технікуму. Її захоплення малярством не розуміли не лише батьки, а й однолітки. Через пристрасть до живопису й особисте життя не склалося. Художниця згадувала, що кожному женихові ставила одну-єдину умову: вийде заміж, якщо той дозволятиме малювати. Ніхто на це так і не пристав.

Батьки дорікали доньці тим, що ніхто її не сватає, обзивали та принижували. Такі скандали, зазвичай, завершувалися забороною малювати та нищенням малюнків. Восени 1934 року, доведена до відчаю, Катерина Білокур побігла топитися до річки. Зайшла по груди у крижану воду і стояла там, прощаючись із життям. Це побачила матір і, на щастя, художницю вдалося врятувати. І тільки після цього батько, згнітивши серце, дозволив доньці заняття малюванням.

Визнання прийшло тільки у сорок років

Якось у віці десь під 40 вона по радіо почула популярну українську пісню «Чи я в лузі не калина була». Захоплена виконанням Оксани Петрусенко, Катерина сіла за стіл і написала співачці листа. У конверт, окрім листа, поклала шматок полотна зі своїм малюнком кетягів калини. І сталося диво, бо конверт, підписаний «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко», доходить до адресатки. Петрусенко вражена малюнком, показує його своїм знайомим художникам. Через деякий час із Центру народної творчості в область приходить розпорядження знайти Катерину Білокур і подивитися на її картини.

У Богданівку до Білокур приїжджає Володимир Хитько з обласного Будинку народної творчості, і художниця дає йому кілька картин. Того ж року у Полтавському будинку народної творчості відкривається перша персональна виставка художниці з Богданівки Катерини Білокур, де були представлені 11 її картин. Виставка мала такий шалений успіх, що Білокур преміювали поїздкою до Москви і вона їде до столиці, де відвідує Третьяковську галерею та Пушкінський музей. Побачене справило на Білокур величезне враження. Однак, повернувшись, вона знову залишилися сам на сам зі своїм оточенням і у тих самих умовах.

До речі, у Москву художниця їздила не сама, а в супроводі Володимира Хитька. Справа в тому, що в Білокур не було паспорта. Як і в більшості селян, які в країні рад аж до 1969 року жили на правах майже кріпаків. Після так званого «розкуркулення», примусової колективізації та Голодомору, українські селяни були практично прикріпленими до села. Вони не мали паспортів, а отримати їх могли за довідками райвідділів НКВС, у разі, якщо селянин мав відповідний дозвіл-довідку від голови колгоспу і керівника місцевого компартійного осередку. Головам колгоспу була необхідна дармова робоча сила, щоб виконувати плани, тому вони вкрай неохоче відпускали людей до міста, навіть на навчання.

«Це — геній, поставлений в умови, що унеможливлювали самореалізацію: вона не мала паспорта, була фактично „прикріплена“ до свого колгоспу, до того ж, вона була жінкою — у неї не було шансів. І ось ця жінка з її неймовірною, просто скаженою гордістю і впертістю, одна проти системи, проти спільноти і проти родини, з якою теж треба було воювати за право бути собою», — каже про Катерину Білокур письменниця Оксана Забужко.

Художниця відмовилася намалювати портрет Сталіна

За право бути собою Катерина воювала не лише з родиною, яка її не розуміла, а й із владою. Робила це тихо й м’яко. Катерина Білокур усе життя мріяла мати належні умови для малювання. Щоб нічого і ніхто не відволікав її від творчості, щоб було десь місце, яке б давало їй особисту і творчу свободу. Вона мріяла вирватися із села, яке так вороже зустріло її дар, мріяла бути ближче до середовища художників. У листах вона писала, що поки натопить взимку хату — вже не лишається часу на малювання. Тому мріяла про квартиру в Києві. Проте сама від цієї мрій й відмовилася — не захотіла малювати портрет «великого вождя». Намалювати Сталіна їй запропонували у 1947 році. І якби вона це зробила і портрет сподобався, у Білокур було б все. І квартира в Києві також. Проте Катерина відмовилася. Художниця пережила Голодомор 1932-33 років. Вона все життя мовчала про ті жахіття, які бачила на власні очі, але, вочевидь, відмова й була відповіддю.

Сама створювали пензлі, змішувала фарби й ніколи не рвала квіти

«Майстерність самоуки Білокур не поступається митцям, які мали академічну освіту. Катерина самостійно навчилась не тільки малювати, а й створювати пензлі та розмішувати фарби, часом навіть на рукаві фуфайки», — зауважує історикиня мистецтва Оксана Семенік.

Щоб малювати картини, які, як вона сама казала, народжувалися у неї «в голові», Катерина Білокур використовувала усе, що було під рукою. Дівчина навчилася робити пензлі, вибираючи волосинки із котячого хвоста, і фарби — із усіх барвників, які давала природа. Спочатку Катерина Білокур не знала, що перед тим, як починати малювати картину — полотно треба поґрунтувати, тому ранні картини потемніли.

Олівцем і аквареллю художниця користувалася не надто охоче, спершу використовувала саморобні фарби, а пізніше, коли навчилася ґрунтувати полотно, полюбила олійні: кіновар — світло- і темно-червона, кобальт — темно-синя, ультрамарин — синій, кадмій — червоний, краплак — темно-рожевий. Це її улюблені кольори. Пензлики виготовляла не лише з котячої, а й із коров’ячої шерсті, вишневих гілочок та жерсті з консервних банок. Саморобні пензлики були такі тоненькі, що нагадували голку.

Найбільше любила малювати квіти. Називала їх дітьми. Ніколи не рвала. Розмовляла з ними. Не могла уявити без них свого життя. «Я й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце як цю закінчу, тоді вже буду малювати що-небудь із життя людського, але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин, та одна другої чудовіші, та одна від другої красивіші. Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: „Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?“ То я все на світі забуду та й знов малюю квіти».

На її дивовижних полотнах сусідять квіти польові й садові, весняні й літні та осінні. Вони й справді наче живі. Кожну виписано з неймовірною точністю. І водночас це не реалізм, не гірлянди, не букети, а якісь одухотворені сутності. Більшість робіт Білокур — це не натюрморти. На картинах художниця поєднує різні квіти та овочі між собою, які не квітнуть в один і той самий час — як модерністка вона створювала свій світ. Але реальність теж потрапляє у цей світ — через чорний простір на картинах.

Квіти для Катерини Білокур були втіленням найошатнішої краси буття. Художниця їх ніколи не рвала, бо вважала це вбивством. Малюючи квіти, Білокур ішла з мольбертом до них і працювала над картиною біля мальв чи кущів жоржин. Часто, задумавши намалювати якусь квітку, Катерина Білокур проходила багато кілометрів, поки не знаходила її. «Квіти, як і люди, — живі, мають душу! А зірвана квітка — вже не квітка», — вважала художниця.

Її «наївне мистецтво» зримо просочене народною творчістю і фольклором. Її роботи душевні, сповнені дитячою щирістю, захопленням світом і високою майстерністю. Недарма ж японці, побачивши її квітковий іконопис, пропонували створити в Богданівці за свій кошт школу живопису і запрошували художницю в Країну Вранішнього Сонця, та вона про це не знала.

… Катерина до останніх днів залишалася жити у батьківському старому сільському будинку. Туди повернувся брат зі своєю родиною, спалахнули сімейні конфлікти. Підводило здоров’я, відібрало ноги, які Катерина застудила під час спроби самогубства у 1934-му. 10 червня 1961 року, після операції у райлікарні, Катерини не стало. Геніальна художниця відійшла у засвіти теплого червневого дня, якраз коли навколо буяли її улюблені квіти — символи краси і щастя, до якого талановита жінка прагнула все своє життя.

Колекція полотен Катерини Білокур знаходиться у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, розташованого на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. У Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка є лише чотири її картини — «Квіти в тумані», «Квіти», «Пшениця, квіти, виноград» і «Півонії».

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA